Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Ну, як вам костюм? – питає кравець, а в самого аж очі горять, настільки задоволений витвором рук своїх. Ото приємно з такими людьми справу мати, що роблять і аж душа в них співає. Я й сам так намагався.

– Знаменитий костюм, – киваю я.

– Спеціально для вас, Іване Карповичу, зробив потайну кишеню для револьвера. Пам’ятаєте, просив вас показати зброю? Під лівою рукою. Можете приміряти, з журналів знаю, що револьвер завжди з вами.

Диви, навіть така серйозна і зайнята людина, як цей кравець, оповідки мої читає! Це ж усі злочинці тепер знають, що в мене револьвер. Добре хоч про лезо прибрехав, написав, що ношу його під підкладкою у піджаку, а воно ж у підошві чобота. Хоч якийсь козир приховав.

Дістав я револьвер, поклав у потайну кишеню, дивлюся у дзеркало і тільки головою кручу. Бо зовсім револьвер зник, наче його і не було. То ж зазвичай стирчить револьвер у кишені, доводиться за поясом носити, а тут рівний піджак, ані зморшки.

– Як це ви так зробили? – дивуюся я.

– А це наші таємниці, – посміхається кравець. – Не тільки ж у сищиків фокуси є.

Думаю, що треба замовити йому звичайний костюм із потайною кишенею. Бо ж у такому розкішному вбранні не попрацюєш. У цьому костюмі мене за версту видно!

Розплатився я, сів у візок і поїхав до перукаря. Той мені зачіску зробив і вуса підрівняв, потім підставив дзеркало.

– Іване Карповичу, років на десять помолодшали ви, чесно кажу! – ще й бризнув на мене парфумом пахучим. – Тепер вам хоч на весілля, а хоч до государя орден отримувати! Ніде не загубитесь!

Я аж знітився трохи, бо ж скільки років звик непомітним бути, не кидатися в очі, а тут он навпаки все. Але що поробиш, треба.

Далі поїхав на вокзал. Там зайшов у ресторан, де вручили мені кошик із шампанським та наїдками й розкішний букет квітів, підібраний особисто жінкою повітового землеміра, що жила довго у столиці і, як казали, мала тонкий смак.

З повними руками вийшов я на перон, де вже стояв потяг. Зайшов у вагон першого класу, сів у купе. Піджак обережно зняв і повісив, щоб не пом’яти, за штанами теж слідкував. І не приліг усю дорогу, сидів ото думав, аж хвилюватися почав. І чого ото хвилюватися, як усе зрозуміло? Вилаяв себе, наказав заспокоїтися.

Приїхав до Бахмача вже по обіді, узяв візника і поїхав до знайомого будинку. Там постукав у двері. Відчув, що як не вгамовував себе, а трохи хвилююся від урочистості моменту. Ну, тепер можна, бо ж уперше в житті в такій справі прибув. Ось почулися кроки і двері відчинила Єлизавета Павлівна, гарна, як завжди. Вже відійшла після смерті дядька. Побачила мене і дивиться з неабияким здивуванням.

– Іване Карповичу, це ви чи великий князь Олександр Михайлович? – та як пирсне.

От же бісова жінка. Мені й так ніяково, а тут ще цей сміх, якимось блазнем себе відчуваю. Сьогодні на арені Іван Карпович Підіпригора! Аж трохи образився, та вчасно згадав, що на ображених воду возять.

– Доброго дня, Єлизавето Павлівно, – вклоняюся поштиво та врочисто, наче й не помічаю її сміху.

– Доброго, Івану Карповичу. Та ви заходьте до будинку, а то зараз усі сусіди на вас дивитися збіжаться! Ви ж так ясновельможно виглядаєте, що подумають, наче якогось київського туза я окрутила, а то, може, і столичного!

Я зайшов, Єлизавета Павлівна мене ще раз обдивилася і знову засміялася, ще й головою крутила від здивування.

– Єлизавето Павлівно, та що ж ви мене конфузите? Їй-бо. Мені подобається і костюм, і зачіска, а ви смієтеся, наче ото в цирку, – кажу я, а потім згадую, що досі тримаю в руках і букет, і корзинку з ресторану. Знов конфуз.

– Що ви, що ви, Іване Карповичу! Костюм і справді чудовий, зачіска теж, і парфум ароматний, а букет он який! Це я просто від несподіванки. Бо ж ви завжди приїздили одягненим сірувато, так що двері відчиню, а вас і не видно, як справжнього сищика. А тут ви у всьому блиску, то аж трохи зомліла я, наче Наташа Ростова на першому балу. Знаєте, хто така Наташа Ростова?

– Авжеж, газети ж читаю, – киваю я, бо не можу ж сказати, що найкращий сищик імперії не чув про цю Наташу.

– Дуже добре, що читаєте. Ви проходьте, сідайте.

– Дякую, ось, прийміть вищевказаний букет від щирого серця, – кажу, і аж плюнути хочеться, бо звідки оте «вищевказаний» на язик потрапило? Я ж не рапорт у конторі пишу!

– Дякую, Іване Карповичу! Букет підкреслює ваш тонкий смак!

Побігла по вазу, набрала води, поставила букет, після чого всілися ми за стіл. Вона з цікавістю дивилася на мене, а я відчував якусь дивну млосність у голові: думки мерехтіли, намагався схопити хоч одну, але їхні сріблясті хвости вислизали з рук. Диви, що значить довго спілкувався з графом Маєвським, он як думати розлого почав.