Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Чоловіки похапцем підхопилися і почали уважно мене роздивлятися. В них були худі та бліді обличчя і строгий погляд, наче в якихось анахоретів.

– Ви – Іван Карпович Підіпригора? – спитали вони по-московськи.

– Я.

– Ви нам потрібні. Чи можемо ми поговорити?

– Так, зараз, – я повернувся до Єлизавети Павлівни і спитав дозволу запросити гостей до будинку, бо не на вулиці ж балакати з ними. Вона погодилася.

– Хто вони? Схожі на якихось сектантів.

– І сам не знаю. Сказали, що до мене.

Я повернувся до гостей і запросив їх у вітальню, де посадив за стіл.

– Слухаю вас, – сказав я, щоб почати розмову.

– Чи віруєте ви у Господа нашого Ісуса Христа? – несподівано спитав один із гостей, мабуть, головний у цій трійці. Чесно кажучи, запитання такого я не чекав, то аж трохи зніяковів.

– Та звісно ж, вірую! А ви хто такі і як дізналися, де мене шукати?

Підозрював я, що це Уляна Гаврилівна розповіла, куди їхати, бо не подобалися їй мої бахмацькі вояжі.

– Ми до вас на хутір приїхали, кухарка ваша сказала, що поїхали ви кудись, а куди – не знає. Та у Ромнах нам підказали, що бричку з конем ви залишили, сіли на потяг. Спитали, на який і куди квиток. Нам сказали, що до Бахмача. А тут візники одразу вказали, куди поїхав пан із квітами та у блискучому костюмі.

– Слухайте, та ви ж самі можете слідство вести. Навіщо вам я?

– У дуже важливій справі, – сказав головний. І дивляться вони утрьох на мене, серйозні такі.

– Якій саме?

– Був застрелений наш кормчий Інокентій Степанович.

– То ви хочете, щоб я знайшов убивць?.

– Ні, вбивці теж загинули.

– Тоді що мені робити?

– Інокентій Степанович був дуже заможною людиною, володів двома мануфактурами і торговим домом. Розпоряджався грошима всього корабля.

– Корабля? Річкового чи морського?

– Духовного! Громада наша кораблем зветься, ковчегом, у якому рятуються від потопу гріховного. Згідно з заповітом, який склали заздалегідь, у випадку загибелі саме кораблю мусили перейти всі статки, окрім пенсіону для дружини Інокентія Степановича. Але заповіт зник.

– Зник? А другого примірника не залишилося?

– Ні. Без заповіту все майно нашого кормчого переходить до його дружини, жінки гулящої і безбожної.

– Ну, що тут уже поробиш?

– Ми вважаємо, що вона була причетна до смерті Інокентія Степановича.

– Причетна?

– Вона та її сестра. Удвох вирішили прибрати до рук гроші корабля!

– Ви говорили про свої підозри поліції?

– Ми не віримо поліції. Поліція завжди полювала на нас, нацькована урядом. І зараз вони й слухати нас не хочуть, а тільки вимагають грошей. То корабель вирішив звернутися до вас.

– А звідки ви хоч про мене знаєте? – питаю я, бо всілякі сектанти – то ж не аудиторія журналів, де друкуються мої історії.

– Нам вас порадили.

– Хто?

– Консул Уругваю.

– Хто? – я аж скривився від здивування.

– Консул Уругваю.

– А до чого тут консул? – спитав я розгублено і з сумом подумав, що постарів, не встигаю вже за часом. То вчора ганьбився, тепер ось сьогодні нічого не розумію. – Яким чином консул з розкольниками пов’язаний. І що таке Уругвай?

– Це країна така, за морем-океаном. І не розкольники ми, а духовні християни, істинна віра. Збиралися ми плисти до Уругваю пароплавом. Гроші на переїзд мусив забезпечити Інокентій Степанович, який би продав усе майно і відбув з нами. Але не встиг. Тепер переїзд під загрозою.

– А що вам там робити, у тому, як його?

– Уругваї.

– Уругваї. Що там, медом намазано, чи що? – не розумію я. Бо одна справа, коли жиди з нашого Отєчєства тікають, наче чорт від ладану. Це зрозуміло, бо їм тут ходу немає – то погром, то смуга осілості, то поліція трусить. Але ж ось руські мужики, що їм тут не так?

– Нас, Іване Карповичу, уряд вважає єретиками. Це так само, як бунтівники, коли не гірше. Поліція на нас полює, влада нас кривдить усіляко. А в Уругваї дадуть нам землю і лізти до нас не будуть. Не ганятимуть, віри нашої не чіпатимуть. Житимемо як захочемо, і ніхто нам дошкуляти не буде.

– Це обіцяють так, – кажу я обережно. – А там бозна, як воно насправді.

– І насправді так. Туди вже не один корабель братів наших виселився. Не мед там, важко на новому, незвичному місці. Земля там інша і краї інші, спека, дощі. Але берегти треба не тіло, а душу. Як би там не важко було, але тут гірше, бо тут душі важко.

Я головою киваю, але нічого не кажу, бо слова оці сумнівні, а мені зайвого балакати не треба зараз, бо й так подейкують про мене, що майже бунтівник. Тут ще ці сектанти.