Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Я кахикнув, зробив паузу, щоб підкреслити урочистість миті. А вона, бісова дівка, засміялася.

– Вибачте, вибачте, Іване Карповичу, просто ви серйозний такий, наче на прийомі у государя! Ще раз вибачте мене дурну.

– Єлизавето Павлівно, я прибув до вас з одного важливого приводу, який… бо… отже… так би мовити… ібо… веління серця… – Я затнувся, а потім сказав собі, що не треба ото графа давати, бо все одно так, як він, не наплету. То буду говорити як є. – Єлизавето Павлівно, маю честь і щастя щиросердно просити в вас руку та серце.

Ото сказав, і наче аж полегшало мені, хоча граф і вчив, що недобре, коли в одному реченні два однакових слова. Маєвський їх називав спільнокореневими, я ще дивувався, бо хіба слово – це дерево, щоб корінь мати? Ну, графу видніше. Ото думаю бозна про що, а Єлизавета Павлівна знову посміхаються. Мовчать. Дивно. Ото я завжди думав, що після такого жінка мусить хапатися за серце і радіти щосили, а Єлизавета Павлівна сидять якісь приголомшені, наче я вексель пред’явив на велику суму, а не до шлюбу запросив.

– То яка буде ваша відповідь? – питаю, а сам думаю, що, мабуть, довго чекала вона цих слів від мене, то і приголомшило її. – Єлизавето Павлівно!

– Ну, з серцем зрозуміло, воно одне, а ось яка рука вам потрібна, ліва чи права? – питає вона і неймовірно мене дивує. Дивлюся на неї, нічого не розумію. Що за питання таке? А вона знову сміється. – Іване Карповичу, вибачте, щось розсміялася я, наче не перед добром. Мабуть, з несподіванки.

– То яка ваша відповідь? – питаю, а сам уже й не знаю, чого чекати.

– Ну, по-перше, не просять руку і серце, а пропонують. Але то так, дрібниці. Головне ж мене цікавить: що вас змусило здійснити оцей візит і оголосити цю пропозицію?

– Господи, ви так кажете, наче я запропонував вам замах на царську особу здійснити!

– Звісно, ні. Але чому наважилися?

– Ну як чому? – я ще більше дивуюся. – Ми вже досить довго зустрічаємося. Ви зі своїм чоловіком розійшлися, ну, і мені здалося, що вам спокійніше буде, коли… Ну, не спокійніше, але ж шлюб – то від Бога і… Я подумав… воно б краще… і люди… заведено так – ото мугикаю, наче недорікуватий якийсь, а сказати не можу. Тікають думки, наче таргани на всі боки розбігаються.

– Іване Карповичу, то ви оце вирішили одружитися, щоб мене заспокоїти? – здогадується вона.

– Ні… але… хоча… куди… Так, – нарешті зупиняюся я. – Воно ж жінці самітній важко, плітки, сусіди, балакати будуть, кістки перемивати, що за гість до вас унадився і все таке…

Вона посміхається і головою крутить.

– Іване Карповичу, жінці значно важче у невдалому шлюбі, аніж зовсім без нього. На власному досвіді знаю. А що сусідки пліткують і позаочі називають гулящою, то це анітрохи мене не хвилює.

– Не хвилює?

– А ви подивіться на тих сусідок. Хоч одна з них щаслива у тому шлюбі, якого вони більше за все прагнули? Корінь їхнього злослів’я про мене – заздрість. Вони б хотіли жити як я, але не можуть, тож переконують себе та інших, що мені жити погано, а ось вони щасливі зі своїми тупуватими та косопузими чоловіками, які бігають від них то до хористок, то до модисток, а то й просто до шинку, – вона каже спокійно, не переконує, а пояснює.

– Бог з ними, з сусідками, але от що ви скажете? – питаю я і вже сумніваюся у відповіді. Точніше не сумніваюся, хоч не можу в те повірити.

– Я скажу, що змушена відхилити вашу щиросердну і шляхетну пропозицію.

– Що? – тут я вже зовсім гублюся. Воно спочатку все пішло не так, як я розраховував, але ось до останнього сподівався, що пограється панна, а потім зголоситься. А тут на тобі.

– Як?

– Іване Карповичу, я вас поважаю, ви мені дуже подобаєтеся, інакше б жодних відносин у нас з вами не було. Ви приємний чоловік, найкращий сищик імперії, зірка журналів, вам сама Пяльцева співала, і для мене велика честь…

– То в чому справа? Не розумію!

– Але ж, Іване Карповичу, ваше серце зайняте. Я не знаю всіх подробиць, ви про це нічого не розповідали, за що я вдячна, бо не люблю, коли чоловіки мені розповідають про свої закоханості, так ось, я не знаю, що і як, але кілька разів, коли ви засинали, то шепотіли «Ізабелла, Ізабелла», і у вас було таке щасливе обличчя, яке буває тільки у закоханих. Я так розумію, щось стало на заваді цьому коханню, але та жінка досі у вашому серці.

– Вибачте, – я червонію.

– За що ви вибачаєтеся, Іване Карповичу?

– Я не хотів вас образити.

– Ви мене анітрохи не образили, бо ж кохання – це не образа, а диво.