Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Вчіться жити самі. Неволя зробила з вас звірів, то постарайтеся, щоби на волі ви стали людьми. А тепер виконувати все, що я наказав!

За кілька годин я вже сидів на возі, на якому ми приїхали в Палену Буду з поручиком. Нестеров досі був непритомний, але лікар казав, що все буде добре. Лікар поїхав із нами. Ми від’їхали кілька верст, коли побачили, як позаду запалав палац барона.

– Я б на вашому місці залишився, – зітхнув лікар. – Ви б могли бути там справжнім царем! Розумієте?

– Тому і не залишився, бо влада – найпотужніша іржа у світі.

– Ну, не знаю, – крутить головою лікар і оглядається. – Господи, досі не можу звикнути до світу білого. У підвалі я майже забув і про сонце, і про небо. Як же тут добре!

– Весна, – погодився я.

Ми їхали далі, Кролевець я вирішив оминути, щоб не зіткнутися з тамтешнім приставом. Дорогою опритомнів Нестеров. Спочатку спитав, чи він живий, а потім за змія.

– Немає змія, пане поручику.

– Як немає! – він аж підхопився і застогнав.

– Вбили його, – далі я хотів наплести оту побрехеньку про те, що змій напав на палац, убив барона і сам був вбитий, але не став. Я поважав Нестерова, а людям, яких поважав, намагався не брехати.

– Як убили? Хто вбив? Що сталося? – хвилювався поручик, блідий та слабкий.

– Я вбив. Я. Змій їв людей. Він звик до цього і ніколи б не відмовився. Якби ми привезли його до столиці, довелося б шукати йому такий харч. Це гріх. І я вбив його, щоби той гріх припинити.

Ох і розлютився тоді Нестеров. Лаяв, погрожував військовим судом, проклинав, намагався застрелити. Що тільки не витворяв, лікар його ледь стримував.

– Поручику, ви вже сказали достатньо. Якщо вважаєте, що я винен, звертайтеся до керівництва. Я робив так, як робив, бо вважав, що інакше не можна. І готовий за всі свої дії відповідати.

На тому ми з поручиком і розійшлися. Лікар повіз його до лікарні в Конотоп, а я пішов пішки додому. Лише наступного дня під вечір постукав у ворота і злякав Уляну Гаврилівну перев’язаною рукою. Наказав нічого не питати, вмився і зайшов до Моніки. Мала вже спала. Я присів поруч, щоб подивитися на неї, та так і заснув.

Потім довго лікував руку, бо ж на землі калікою жити важко. Десь за два місяці мені надійшов лист від Нестерова, у якому той просив вибачення. Писав, що обміркував усе і вирішив, що я вчинив правильно, бо використання змія, що їв людей, стало б ганьбою для армії та імперії, а про це він зопалу не подумав. Наприкінці поручик запрошував до Києва в гості і просив не баритися, щоб встигнути до війни.

ого дня я прокинувся рано й одразу поставив на піч великий чавун, гріти воду. Набрав повну балію, посидів, старанно вимився і ще старанніше поголився.

– Чи збираєтесь куди, Іване Карповичу? – в’їдливо спитала Уляна Гаврилівна, яка раніше такої цікавості не виявляла. – Мабуть, знову до Бахмача, у справах?

– Уляно Гаврилівно, ви штабс-капітан Мельников, щоб ото допити мені вчиняти? – здивувався я.

– Та просто різне люди балакають… – невдоволено сказала кухарка, аж губу закусила.

– А ви менше тих людей слухайте, Уляно Гаврилівно, – сказав їй лагідно, щоб заспокоїти. – А що там у нас зі сніданком?

Сніданок був як завжди смачний. Та ще й кава, до якої Уляна Гаврилівна мене привчила, бо вміла варити її чудово, в німкені-господарки навчилася. Насипала мені, налила, відійшла і сіла така сумна, щось аж шматок у горлянку не ліз.

– Чи помер хто, Уляно Гаврилівно, що ви ото сидите така зажурена?

– А чого мені радіти? Це ж тепер місце нове шукати? А кому каліка потрібна? Під парканом помирати, – каже вона і зітхає, схожа на маленьке покинуте пташеня. Онде і сльози покотилися.

– Уляно Гаврилівно, про мене можна різне сказати, але ще жоден не казав, що я дурень. Так чи ні?

– Ну, так, – киває вона і далі собі плаче.

– А раз я не дурень, то чого б це я від такої чудової кухарки, як ви, позбавлявся? Знаєте, що мені за вас хороші гроші пропонували, хотіли забрати і до Ромен, і до Харкова, але я не погодився, бо ціную руки ваші золоті.

– Та ви-то так, а от при вас хто буде… – зітхає вона.

– Хто б не був, але можу сказати вам точно, що місце тут вам, Уляно Гаврилівно, буде завжди. А ви моє слово знаєте.

Трохи заспокоїлася моя кухарка, навіть сидір на дорогу зібрала і перехрестила, коли у бричку сідав. Поїхав до Ромен. Там спочатку поставив Чалого в конюшню при трактирі, заплативши за два дні, а потім зайшов до найкращого тамтешнього кравця, де чекав мене новий костюм, уже двічі приміряний і підігнаний так, що сидів на мені, наче влитий. У тому костюмі виглядав я не якимось мужиком, а справжнім тузом, директором банку чи ремісничого училища. Ото тільки що засмаглий, морда наче чавунок мідний, а начальство ж завжди білошкіре, бо не на сонці печеться, а в тіні кабінетів вирішує справи.