Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Цей чоловік, скоріше хлопець, років двадцяти п’яти, наказує занести Нестерова у будинок і покласти на стіл.

– Пошукайте, тут десь мусить бути моя валізка з інструментами. Куля залишилася всередині, треба буде робити операцію, – впевнено каже він.

– А де хоч шукати?

– Біля баронового кабінету є таємна кімната. Я там завжди оглядав барона.

Скоро мужики приносять валізу. Лікар наказує нагріти води.

– Поручик буде жити? – хвилююся я.

– Я зроблю для цього все, але гарантувати нічого не можу, поранення важке.

Я кривлюся, потім мене кличуть мужики. Їх зібралося надворі кілька сотень. Навантажили на вози трупи абреків та барона. Вже голих, зняли з них усе.

– А це ви куди?

– Свиням згодуємо негідників!

– Ні, не можна. Поховайте їх десь.

– Та вони знаєте, як з нас кров пили! – гомонять мужики.

– Поки живі були, хоч на шматки їх ріжте, але зараз мертві. А ви ж не дикуни якісь, не людожери, а християни. То поховайте їх по-людськи. Це наказ.

Кивають, супроти не йдуть, хоч видно, що не подобається їм моя вказівка.

– А що зі змієм робити? – це Грицько, який усе біля Нюсі своєї стоїть. – Зранку прилетить він, щойно протверезіє.

Бачу, що мужики голови посхиляли, жах аж хвилями іде по натовпу.

– Тікати треба. Забирати родини й тікати! Вб’є нас змій, спалить за барона! – кажуть одні.

– Куди втечеш? До ранку вже недовго. На дорозі змій нас потовче, наче картоплю варену! – жахаються інші.

– Тихо! – кажу я, бо не люблю боятися. Гріх боятися чогось, окрім Господа нашого. Змій? Та чхати на те чудовисько. – Вб’ємо ми змія.

– Як? Та ну ви що? Та його ніхто не подужає…

– Мовчати! Всім залишатися тут, десять людей зі мною. І ти, Грицьку!

Пішли ми до палацу, в підвали. Мусив десь бути арсенал барона. Ідемо коридором, коли бачу я у виблисках смолоскипів плями якісь темні з-під дверей одних. Я туди, щоб подивитися, а Грицько мене за руку хапає.

– Не треба, пане, не треба.

Я подивився на нього, і він руки прибрав. Відчинив я двері, зайшов усередину, а там таке… Вбиті жінки та діти. Півсотні, як не більше! У всіх горлянки перерізані.

– Що це таке? – питаю у Грицька, який один насмілився за мною зайти.

– Гарем Барона та абреків його, – шепоче він.

– Хто їх убив?

– Та самі абреки, щоб нам не дісталися, – каже Грицько. І я б радий повірити, але ж по голосу чую, що бреше він. І кров свіжа, аж парує.

– Не бреши мені, – кажу тихо і дивлюся на Грицька. Той на коліна падає.

– Мужиків гріх узяв. Це ж їхні доньки та жінки, яких абреки викрали. Думали, що ґвалтують їх тут, а вони цілі, здорові, без синців, з дітьми чорнявими. Тобто з доброї волі з тими абреками спали і дітей від них народжували. Ну, і розлютилися мужики. Хотіли спочатку тільки дітей вбити, чуже сім’я, але жінки валувати почали, захищати. То і їх за зраду.

Стоїть Грицько на колінах, голову похилив. А мені аж моторошно. Голова болить, рука болить, а ще кров свіжа ніс забиває, трупи дітей безневинних та жінок перед очима.

– Господи, що ж ви за звірі?

– Пане, розлютилися ми дуже. Стільки років боялися, терпіли, а тут наша воля.

Вийшов я з тієї зали клятої. На підошвах кров, у носі кров, у очах кров, у думках кров. Увесь у крові. І подумав, що, може, і не варто змія вбивати. Нехай летить сюди та випалить усе це дурне сім’я, що спочатку рабами себе дозволило зробити, а потім на звірів перетворилося. Випалити тут усе, щоб нічого і нікого не залишилося!

– Пане, вибач нас, – це знову Грицько. – Грішні ми, винні. Не стрималися мужики й ніхто їх не зупинив. Але то від страху. Страх же сушить, виламує. Допоможи нам змія перемогти, і забудемо ми про страх, станемо, як усі люди! Чесно тобі кажу, пане. Допоможи!

Ноги цілує та плаче. А мені погано. От прямо розплився весь. Знаю, що в таких випадках треба щось робити, в дії рятуватися. Бо думки погані голову можуть розірвати.

– За мною! Ламайте двері, шукайте зброю! – наказав і побіг сам перший двері ламати, щоб на дерево та залізо лють свою на цих мужиків випустити.

Арсенал ми швидко знайшли, а там і набоїв купа, і рушниць, шабель, але головне – ціла діжка пороху. Величенька така.

– Зібрати усі цвяхи, які в селі є, і порубати їх на шматки у пів-мізинця! А всі, хто теслювати вміє, за мною!

Побігли нагору. Рухатися мені важко, бо таке враження, що рука вогнем горіла, але терпів. Наказав мужикам дещо побудувати з дерева, для чого розібрали сарай барона.

– Що це ви робите? – питає лікар, який саме підійшов.

– Як поручик?