Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Везіть ворота! І цвяхів довгих побільше! – наказав я, й цього разу мене послухалися. Частина мужиків побігла вниз, а тим, у кого вже були рушниці, я наказав сховатися у воротах і чекати на випадок атаки. Абреки справді спробували вийти, але їх зустріли таким вогнем, що вони одразу відступили і більше не сіпалися. Побачивши, що зброєю перемогти було важко, барон спробував налякати.

– Смерди прокляті, проти кого повстали! – заверещав Балтика. – Зранку тут будуть солдати, і вони розстріляють кожного, хто зараз не здасться своєму пану!

– Солдати справді будуть завтра, але вони прийдуть, щоб арештувати злочинців, які годували православними людьми чудовисько, – прошепотів я, бо не хотів поки відкривати свою присутність. Мої слова прокричав чоловік, у якого ми ночували. Він тепер був весь час поруч зі мною.

– Грицько, це ти голос подав? – здивувався барон. – Ах ти ж сучий сину! Так ти в бунтівники подався! Мало тебе били?

– А тепер не будете! Тепер за нас сам государ! По десять десятин землі дасть! І волю!

– За вас? За смердів? Га-га-га! Ніколи государ за вас не був і не буде, бо холопи ви, і що хочу, те з вами і зроблю!

– А спробуй!

Барон далі лаявся з Грицьком, а мужики важко дихали перелякані. Бо ж барон виявився не у полоні і погрожував страшними карами. Я переконував, що барон збожеволів і пішов проти государя. Грицько це все кричав.

– Ах ти ж мерзотник! Та ти ж, дурень такий, сам би цього не вигадав! Хто там тобі ці дурниці у вуха заливає? А чи не забув ти, Грицько, що твоя донька у мене? Ану приведіть її сюди! – як зарегоче барон, дивлюся, аж зблід нещасний батько, а всі інші мужики голови посхиляли.

– Не бійтеся, он уже вози їдуть! – підбадьорив я їх.

– А що ті вози? Чули, як стріляють! – шепоче зблідлий Грицько.

– Подивитесь, що таке вози! – сміюся я, але бачу, що товаришам моїм зовсім не смішно. А потім крик дівочий почувся, і Грицько з воріт побіг, я ледь його зупинив. – Куди, вб’ють же!

– То донечка моя, Нюся! – кричить Грицько.

– Твоя, твоя! Вся в матір, красуня, змій таких любить! Але до змія не дійде, я її зараз уб’ю! – барон зареготав, а дівчина скрикнула. Грицько борсатися почав, виривався від мене. – І всіх ваших дочок ось так вбивати буду. Вам горлянки різати, а їх воям своїм віддавати на поталу! Усіх!

– Ірод! Негідник! Уб’ю! – закричав Грицько, й інші мужики захвилювалися. А барон давай розповідати, що він із доньками мужицькими робитиме. Хотів барон мужиків розпалити, щоб гнів їм розум запаморочив і побігли вони на смерть вірну. Тільки ні, дурних немає.

– Бароне, нам теж є кого вбивати, бо син ваш у нас! – крикнув я, бо іншого виходу не мав. Дівчина припинила кричати, а Балтика – реготати.

– Це ти, той смерд з журналу? – спитав барон.

– Це смерть твоя, бароне. Якщо хоч волосинка впаде з голови дівчинки, то смерть. І синова, і твоя. Облиш її.

– Ти мене сином не лякай!

– А я не лякаю!

– Я собі стільки синів зроблю, скільки захочу!

– Боюся, що ні.

– Чому це?

– Бо відріжемо ми тобі одне місце, – пожартував я і побачив, що мужики посміхнулися.

– Ах ти ж срака! Ах ти ж лайно мужицьке! – барон аж чергу з кулемета дав, так розізлився. – Це я вам усім повідрізаю! Всім! Раби невдячні! Я вас від змія рятував! А ви так! От зараз прилетить він, зараз він вам влаштує! Дозволю йому всіх дочок ваших забрати та з’їсти! Про це подумали?

Бачу, знову злякалися мужики.

– Ох, бароне, і шахрай ти. Знаєш же, що за наказом імператора змія ми забираємо звідси назавжди! Але ти віддавати не хотів, а тепер лякаєш, брехло собаче.

– Ах ти ж смерд, та я тебе!.. – і знову чергу дав.

– Стріляй, стріляй, бароне, чим швидше набої в тебе закінчаться, тим швидше ми тебе візьмемо. Віддам я тебе мужикам, нехай що схочуть, те і роблять із тобою. Знайдете, що зробити, га, хлопці?

– Знайдемо! Віддай його нам! За все відплатить! – загомоніли мужики, та так кровожерливо, що аж мені страшно зробилося.

– Паскуда! Обдурив дурників, наплів про указ государя! А вже ж уранці прийдуть солдати і будуть вішати бунтівників! Ніздрі рвати, тавра на чолі ставити! – верещить барон.

– Ну то чого ж ти хвилюєшся, бароне? – кричу йому я. – Давай до ранку посидимо, почекаємо, подивимося, кого солдати будуть хапати, а кому честь віддавати.

– Слухай, Підіпригора, а чого ти там розпатякався? У мене ж дружок твій, поручик. Я ж його вб’ю, як тобі це?

– Бароне, якщо ти дурень, то уб’єш, а якщо іще залишилося у тебе в голові хоч трохи розуму, то зрозумієш, що поручик Нестеров – єдина твоя надія на порятунок.