Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– І я ж про що. Тому й кажу, що він залишає вас без майбутнього.

– Змій потрібен, щоб тримати мужиків у кулаці!

– Ну, по-перше, ви зможете прилітати зі змієм на відпочинок. І наводити тут страх. По-друге, ви ж будете вельможний пан. То за вашим наказом сюди пришлють війська та козаків, відшмагають бунтівників, кого треба – на шибеницю відправлять. Порядок буде, за це не хвилюйтеся. Головне вам вирішити, чи хочете ви блискучого майбутнього, щоб їздити на дорогих машинах із розкішними жінками, щоб бути героєм імперії та стовпом самодержавства, одним із найбагатших людей світу, чи залишитися назавжди тут, у цій провінційній глушині, щоб прожити і померти дрібним повітовим панком.

– Ми не дрібні, ми найбагатші у повіті!

– Але порівняно з тим, скільки може принести змій, всі ваші маєтки – дріб’язок! Ви уявляєте, що таке бути улюбленцем імператора, героєм армії! Та перед князем Славнозміївським генерал-губернатори схилятися будуть!

– Але тато… – зітхає панич.

– Ну, тут уже вам вирішувати… – капаю я отрутою спокуси.

Ми торохтимо полем, зовсім небагато часу – і почнуться пагорби, де змій, смерть моя.

– Допоможіть мені звільнитися, – шепочу я. – Потім витягнемо поручика, сядемо на змія і полетимо до столиці. Там будемо прийняті самим імператором. І коли ви у розпалі своєї слави приїдете додому, батько вам і слова не зможе сказати. Бо будете ви чин! Ген-ген який чин!

– Батько не вибачить мені неслухняності.

– Що ж, тоді тримайтеся його. Барон міцний, проживе ще років двадцять-тридцять. Вам доведеться почекати, щоб стати повновладним господарем. І це якщо батько не почне вас підозрювати і не вб’є, щоб не мати конкурента!

– Я його спадкоємець!

– Ну, він може зробити ще одного спадкоємця, який стане дорослим пізніше. Думаю, що ваш батько і раніше не зупинявся перед убивствами. Як він успадкував маєток свого хитромудрого дядька? Невже у того не було дітей?

Хлопець посміхається.

– А ви розумна людина, хоч і мужик. Про це ж ніхто не знає.

– Він убив дядька? – здогадуюся я.

– Ні, посадив у підвал. Підкупив лікарів, які визнали дядька божевільним. У нього було двоє синів, моїх двоюрідних братів. Один із них був убитий на дуелі, а іншого зарізали розбійники, коли він повертався з Харкова, щоб вступити у права володіння маєтком. Залишалася ще сестра, але для таких випадків є змій.

– Звідки ви це все знаєте?

– Знайшов щоденник дядька, він вів його до останнього дня життя. Там було багато цікавого.

– То, може, треба і вам замислитися про зміну влади у королівстві?

– Ти так хочеш врятуватися, Іване Карповичу? – несподівано питає хлопець, що виявився не таким дурником, як я сподівався.

– Я хочу дворянство, – брешу далі я, бо нічого іншого не залишається. – Щоб ніхто не смів називати мене мужиком, тикати та зневажати!

– Дворянство? – він регоче. – Та ти ж холоп!

– Государ може дарувати дворянство. І подарує, якщо ми привеземо змія. Ти станеш князем, улюбленцем двору, поручик Нестеров очолить весь повітряний флот імперії, а я отримаю дворянство. Здається, непоганий куш, за який варто поборотися!

– Можливо, і так. Але навіщо мені ти? Ти та твій поручик. Я сам візьму змія і полечу до Петербурга!

– Там тебе знищить охорона государя! Тебе сприймуть як нападника, якогось бунтівника!

– Нічого, якось поясню, що й до чого.

– А як ти поясниш, що Імператорський аероклуб посилав за змієм особисто Петра Нестерова та Івана Підіпригору, а потім вони безслідно зникли, а ти явився зі змієм?

– Переможців не судять, – нахабно посміхається він. – В мене буде змій, і це головне, а не те, де поділися якийсь худородний поручик і мужик, що став героєм дешевих журнальчиків!

Він задоволений собою. Дуже. Один з абреків стрибає з воза, я напружуюся, але він просто ховається у темряві, мабуть, пішов до вітру і потім наздожене.

– Ну що, з’їв? – несподівано питає баронятко. І неприємно хіхікає. – Фуфло ти, Іване Карповичу! Я так і думав. Підібрав тебе той граф, зліпив з гівна кулю, зробив знаменитим. Але як був ти ніхто, так і залишився. Дурник, кропив’яне сім’я. Думав обдурити мене, проти батька підняти? Думав, що ото схоплюся я за твої обіцянки і дозволю себе пошити у дурні? Ні! Дулі! Батьком я займуся обов’язково, не вік же йому царювати, але лише тоді, коли вважатиму за потрібне. Не тобі мені вказувати, мужик!

Він сміється, він задоволений собою, він думає, що обдурив мене, луснув, наче горіх. Це дуже непогано, коли ти заколисуєш супротивника, дозволяєш повірити у його перемогу, розслабитися. Тут якраз час діяти, і я був готовий. Бо за час розмови розвернувся у возі так, щоб ноги були по ходу руху. Тепер біля ніг сидить абрек-візник. Його товариш трохи відстав у темряві, а панич упивається перемогою над відомим сищиком Підіпригорою. Саме час діяти.