Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Я підбираю ноги і з усієї сили б’ю ними у спину візника. Той кулею летить кудись між двох коней. А я підхоплююся і стрибаю на молодого барона, збиваю його з коня, падаю згори і гепаю лобом у ніс. Він непритомніє, я вихоплюю револьвер у нього з кобури, на мене стрибає абрек, якому вдалося вбиратися з-під коней. Стріляю першим. Абрек падає, я теж, бо його товариш десь поблизу з рушницею. Підповзаю до вбитого абрека, знімаю папаху, чекаю. Наче якийсь рух у темряві, кидаю в той бік папаху. Постріл, абрек видає себе, я стріляю і влучаю, бо він кричить та падає. Знімаю з трупа кинджал. У всіх абреків є кинджали. Ріжу мотузку, якою мене зв’язав ще клятий пристав. О, вже краще. Неподалік стогне молодий барон, намагається підвестися. Постріл. Куля пролітає поруч зі мною. Це поранений абрек. Не влучив. Я вже з рушницею, припав до землі. Витягую ліву руку з револьвером убік і стріляю. Тут же кочуся праворуч, постріл абрека, помічаю, де він, і відповідаю з рушниці. Цього разу, здається, я вбив його. Але не ризикую. Чекаю. Забираю коробку з набоями у абрека. В молодого барона набоїв немає, але є маленький браунінг у спеціальній кобурі під лівою рукою.

В мене починає боліти голова. І серце калатає. Треба швидко вирішувати, що робити. Рятувати Нестерова. Він врятував мене, повівся шляхетно, коли намагався захистити від барона, він мій клієнт, вже майже товариш. Але він у палаці барона, а це справжня фортеця з гарнізоном у кілька десятків абреків. І ще може ж прилетіти змій!

Я згадую про змія і розумію, що з поля треба тікати. Бо якщо чудовисько з’явиться тут, мені не допоможуть ані рушниця, ані пістолети. Підхоплююся, шукаю у темряві коня молодого барона, але знаходжу тільки віз із кіньми. Ну, хоч так. Вантажу на віз тіла вбитих. Не знаю для чого, але не хочу залишати їх у полі. Поспішаю до села. Бачу попереду вогні. У палаці почули стрілянину, мусили послати довідатися, що трапилося. Я звертаю з дороги, їду прямо полем. Чекаю, поки промчиться біля десятка вершників. Абреки барона.

Повертаюся на дорогу і скоро опиняюся в селі. Можна поїхати далі, по допомогу. Але у Кролевці нічого не доб’юся. Треба доїхати хоча б до Чернігова. А це забере багато часу.

Між тим життя поручика під загрозою. Барон почне нервувати, коли дізнається, що його син загинув. Може наказати вбити Нестерова з помсти. Треба захопити палац. Але сам я цього не зроблю. Вихід тільки один – підняти мужиків. Я починаю бігати по хатах і стукати у двері. Але ніхто не виходить.

– Вони вбили молодого барона! Абреки захопили барона-батька і хочуть його вбити! – тиша. Люди прокинулися, я бачу вогники за вікнами, але бояться виходити. Треба примусити їх вийти. Я біжу на пагорб до церкви. Перелізаю через паркан, бачу, що у дворі все заросло чагарником. Таке враження, що до церкви тут не ходять. Лізу через кущі. Двері до церкви припнуті якоюсь палюгою. Заходжу всередину, знаходжу сходи на дзвіницю, піднімаюся туди і починаю бити у дзвін. Після цього люди виходять. Я біжу до них.

– Абреки вбили молодого барона! А старого захопили в полон! Тепер вони хочуть бути тут господарями! І зараз вони їхатимуть сюди! Вони пообіцяли спалити церкву і зґвалтувати ваших дочок! Всіх! А вам перерізати горлянки! Порятунку не буде, якщо ми не зупинимо їх!

Люди збилися у натовп і дивляться на мене.

– Чого стали? Ви так і будете чекати, поки вас переріжуть, як баранів!

– А що робити? – питає один. Той самий, у якого ми намагалися переночувати. Він питає, а люди перелякано відходять від нього, наче від хворого.

– Беріть зброю!

– У нас немає, – каже він, і люди ще дужче відсахуються від нього.

– А сокири, вила, ножі, коси! Беріть все це!

– Але в них рушниці!

– У нас теж! Я посланець самого государя імператора! Він наказав звільнити всіх селян барона Балтики, дати вам волю! Барон погодився з цим, але абреки не схотіли відпускати вас. Вони сказали, що хочуть і далі грабувати вас і ґвалтувати ваших дочок!

– Государ наказав звільнити нас? – питає з натовпу вже хтось інший.

– Так, я привіз указ імператора про ваше звільнення! Государ наказав підпустити вас і дати кожному по десять десятин землі! – я брешу натхненно.

– Государ? Десять десятин? Воля? – лунають голоси з натовпу.

– Так! Хтось хоче піти проти государя? – грізно питаю я.

– Ні! Ні! Ми за государя! – відповідає натовп.

– Тоді до зброї! До зброї! – верещу я, бо бачу, як вогники кінноти піднімаються на сусідній пагорб до палацу барона. – І запаліть смолоскипи, нам нічого боятися, ми государеві люди!