– Кого?
– Голема, велетня, який би став вірним рабом. Але рабин хотів забагато грошей, а дядько жидів не любив, то полаялися вони і не домовилися. Дядько далі шукав, що і як, коли почув про зміїв, що десь на В’ятці живуть. Поїхав туди, якось зміг украсти яйце змієве. Наказав двом дівкам кріпосним його вигрівати, сидіти при ньому вдень і вночі. Ото вони й сиділи, наче ті квочки, аж поки не вилупився змій. Потім ходили за ним, годували молоком та яйцями. Змій ріс. Швидко дуже. Уже в два місяці був як гусак, а в півроку як теля. Як рік виповнився, то взяв і з’їв годувальниць своїх.
– Як з’їв?
– Та просто. Перекусив горлянку, а потім з’їв. Апетит мав небувалий. На другий рік став на крило. Тут якраз волю проголосили. Зібралися селяни від пана йти, землю вимагали, а тут змій. Звісно, він тоді не таким здоровезним був, як зараз, але все одно – літає бик цілий. І вогнем уже плювався. Кількох мужиків спалив, кількох навпіл перекусив, і вмить передумали смерди кудись йти. Всі при панові залишилися. Потім дехто намагався втекти, але таких ловили. Дядько дружину завів. Він на Кавказі воював, звідти й набрав бійців. Вони чужі тут були, то служили віддано. Скажеш вбити – вб’ють, скажеш викрасти – викрадуть. Надійні люди! Бо знають, що без пана їх місцеві одразу на вила піднімуть. Дуже вже ненавидять.
Він ото розповідав про абреків прямо при них, наче їх і не було.
– Не боїшся при них балакати?
– А ці нашої мови не знають. У абреків тільки командири по-нашому розуміють, а рядові бійці – ні.
– Чому їх місцеві ненавидять?
– Бо ж абреки їх у кулаці тримають. Б’ють, грабують, жертв забирають.
– Яких жертв?
– Дівок. Раз на місяць змієві дівка потрібна.
– Навіщо?
– Щоб з’їсти. Він сумувати починає, характер у нього псується, починає вибрикувати. Щоб у руках його тримати, приносять йому жертву. Молоду дівчину. Він ото її з’їсть і заспокоїться. Десь на місяць. А потім знову.
– І що, тільки дівчата його заспокоюють?
– Тільки дівчата. Та це ж і добре! Дівок тут вистачає, баби скільки треба народять. А холопи знають, що будь-коли їхню доньку забрати можуть. То сидять тихо, бояться всупереч піти.
– Гріх це, православних людей чудовиську згодовувати.
– У чому ж гріх, Іване Карповичу? Холопи для того й потрібні, щоб панам своїм прислужувати! До того ж, порядок у нас, жодних бунтівників. Іноді зайде якийсь агітатор, так його одразу мужики здають. Бо страх мають! Слухайте, Іване Карповичу, а правда, що вам сама Ксенія Дмитрівна Пяльцева співала?
– Правда.
– Тато її дуже любив слухати. А коли ото дізнався, що вона мужику якомусь співала, то всі платівки спалив! Не любить він вашого брата! – сміється хлопець.
– Та і вас він не дуже-то любить, – зітхаю я. І бачу, що ковтнув гачок мій співрозмовник.
– Чого це? – питає трохи згодом.
– Майбутнього позбавляє, – киваю я.
– Якого майбутнього?
– Славного. При дворі государевому, з нагородами, багатствами та чинами.
– Це як? – губиться хлопець.
– А так. Ви знаєте, чому ми з поручиком у ці краї приїхали?
– Та про змія щось дізнавалися.
– Про змія. За дорученням Імператорського аероклубу мали знайти чудовисько та захопити його.
– Захопити? – регоче хлопець. – Та як же б ви його захопили? Ніколи не захопите, бо змій дуже сильний. І слухає накази тільки мої або батькові!
– І я ж про що! Уявіть, який фурор буде у столиці, коли ви прилетите туди на змієві!
– Навіщо? – хлопець не розуміє, але прислухається уважно.
– Скажете, що це ваш дар государю-імператору! Не простий дар, а коштовний! Бо ж наближається війна, і змія можна буде використати проти німецьких аеропланів! Змій їх легко знищить і перейде на піхоту з кавалерією! Так завдяки змію буде отримана перемога! Уявляєте, як вас государ нагородить? Маєтки, титули, ордени! Все золото світу біля ваших ніг, жінки тільки й мріятимуть, щоб подарувати свою любов князю Славнозміївському!
– А це хто?
– Ви! Князь Славнозміївський, цей титул вам подарує государ разом із десятками сіл і навіть міст!
– Десятками?
– Десятками! Сотнями! Ото закличе вас государ до себе, покаже на мапу і запропонує прикласти вашу долоню. Потім обведе її і всю землю, що під рукою у вас була, подарує у вічне володіння! Сотні тисяч десятин! Та те, що у вас зараз є, то так, дріб’язок, крихти, порівняно з тим, що може бути!
Брехав я натхненно, аж інколи сам вірив, що так і є. Як треба врятуватися, то у що завгодно повіриш.
– Тато не віддасть змія, – кривиться хлопець.
Читать дальше