Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Поки я ото хвилювався, приїхали ми кудись. Пристав зупинив бричку, дістав револьвер і двічі вистрелив. Після чого став чекати. Цигарку запалив.

– Якого біса вас сюди принесло, Іване Карповичу? – спитав, коли побачив, що опритомнів я.

– Справу розслідував, – хриплю, голова болить, якось каламутно у ній.

– Що за справа?

– Супроводжував героя імперії поручика Нестерова, офіційного представника Імператорського аероклубу. Буде через нас скандал!

– Не сумніваюся, такі люди! – легко погоджується пристав. – Але мені той скандал до сраки. Зникли і зникли, а де зникли – бо-зна. Не в моєму повіті точно. Слухайте, Іване Карповичу, а ото правда, що сама Ксенія Пяльцева для вас співала, коли ви «Зірку Сходу» знайшли?

– Співала. А щодо скандалу, то керівництво Нестерова знає, що ми поїхали до Паленої Буди. То тут нас шукатимуть!

– Та будь ласка! Я всіх своїх людей споряджу, сам з коня добу чи дві не сходитиму, шукатиму дорогих гостей, але не знайду. І от мені дивно, як сама Ксенія Дмитрівна, улюблена співачка государя, якомусь мужику співала? Куди світ котиться?

Пристав закрутив головою, а потім почувся кінський тупіт. Я здогадувався, хто то мчить сюди і не здивувався, коли побачив абреків у папахах.

– Забирайте, – кивнув пристав. Абреки підхопили мене і кинули на коня. – Передайте барону, що я працював і чекаю на нагороду.

Абреки не відповіли і нагнали коней. Поспішали. Промчали швидко селом, здерлися на пагорб, на якому стояв панський будинок, фортеця справжня, оточена ровом та високими мурами. До будинку вів міст на величезних ланцюгах, оббиті залізом ворота були відчинені. Біля них я побачив ще кількох абреків у папахах та зі зброєю. Ми заскочили всередину, і мене скинули на бруківку великого двору, майже площі, на краю якого знаходився панський будинок. На мене вже чекали. Якийсь чоловік у розкішному старовинному вбранні й кілька абреків за ним. Він уважно дивився, як мене тягли до нього. Хотіли вести, але ноги мене не тримали, то тягли. Потім кинули перед чоловіком, як я зрозумів, тим самим бароном Балтикою.

– Це він? – спитав той пан.

– Він. Товариш того, якого ми спіймали вночі, – відповідали абреки. – Пристав просив передати за нагороду.

– Жадібний, собака. Все йому мало. На ось, відвези йому, – пан відрахував з гаманця кілька купюр, і абрек помчав верхи з грошима.

Пан же придивлявся до мене.

– Ти хто такий? – спитав він. А мене знову знудило. – Приберіть це стерво! У підвал! – образився пан, і мене потягнули. Таки в підвал, довгі кам’яні сходи, потім коридор і темінь, у яку мене кинули. Впав на холодну підлогу. Лежав. Мені було погано, клятий пристав ударив дуже сильно. Якби не була в мене міцна черепушка, то і вбив би.

– Ви хто? – несподівано почувся чийсь голос. Я перевернувся горілиць, спробував підвестися, потім намацав стіну, сів до неї спиною.

– Хто ви? – наполягав невидимий незнайомець.

– Іван Карпович, міщанин з Ромен.

– Як ви тут опинилися?

– Де я?

– А ви не знаєте?

– Ні. Якісь абреки схопили мене, побили, притягли сюди. Що їм треба? Хто вони?

– Це люди барона Балтики.

– Хто це?

– Найбільший місцевий землевласник. Йому належить уся земля в Паленій Буді та кількох навколишніх селах. Тисячі десятин.

– Навіщо його люди схопили мене?

– Бо барон не хоче, щоб у села приходили чужі.

– Чому?

– Боїться, що чужі зіпсують його селян.

– Його селян?

– Так, у цих краях кріпацтво досі не закінчилося.

– Як так? Кріпацтво ж сам государ відмінив ще он коли!

– Тут барон єдиний государ. Верст на сорок, як не більше.

– А ви хто?

– Я – вчитель. Із Сум. У мене зник брат. Він поїхав сюди, щоб провадити агітацію.

– Бунтівник, чи що? – підозріло питаю я.

– Не бунтівник! Він справедливості хотів! А хоча б і бунтівник, хіба можна за це вбивати?

– А його вбили?

– Вбили. Селяни видали брата, а баронові наймити вбили.

– Оті абреки?

– Вони. Їх тут кілька десятків і вони тримають всіх у покорі і страху.

– А поліція?

– Поліція сюди не лізе, бо пристав отримує від барона щедру нагороду.

– Але я не агітувати приїхав, я поклади глини шукав! Мене за що схопили?

– Барон наказав хапати всіх чужих.

Мені трохи паморочиться. Голова починає боліти. Намагаюся триматися.

– Слухайте, а ви бачили змія? – несподівано питає мій сусід.

– Змія? – вдавано дивуюся я.

– Летючого, розміром з селянську хату.

– Це ви про що?

– Про змія. Я бачив. Він летів якраз наді мною. Величезний та потужний!