Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Теж баронів?

– Я не знаю. Не встиг з’ясувати. Мене схопили.

– Давно ви вже тут?

– Четвертий день.

– І що кажуть?

– Нічого. Кинули сюди і наче забули. Тихо, ідуть!

Чую кроки, потім скрегіт засувів, двері відчиняються. Абреки зі смолоскипами. Хапають мене, тягнуть за собою. Намагаюся іти, поступово це вдається. Піднімаємося довго, мабуть, на другий чи третій поверх. Мене заводять у велику залу, освітлену кількома десятками смолоскипів. У залі стоїть стіл, за яким сидить сам барон, його абреки. Онде помічаю і Нестерова, якого одягнули в якусь старовинну форму, гусарську, чи що, в якій він виглядає блазнем. Побачивши мене, поручик злякався. Я ж був увесь заюшений.

– Господи, що це з вами? – хотів кинутися до мене, але абреки не пустили. Вони його щільно так обсіли.

– Таким нам його привезли, – криво посміхнувся барон. – То це ваш товариш?

– Так, це славетний сищик Іван Карпович Підіпригора! – видав мене з головою Нестеров.

– О, той самий мужик, по якому божеволіє вся імперія? – спитав барон, і в його голосі зовсім не було захвату.

– Так, він! – у Нестерова захват був, але слухати його не схотіли.

– Куди котиться світ! – барон закрутив головою. – Дворяни вклоняються якомусь смерду! Золотий голос імперії виспівує для якогось мужика! Тьху! Мужик мусить працювати на пана і дякувати Богові, що не отримав канчуків!

Останні слова барон аж кричить і з люттю дивиться на мене.

– Бароне… – намагається втрутитися Нестеров.

– Ви навіть самі не розумієте, що творите! – кричить Балтика. – Ані государ, ані інші! Дали бидлу волю! Збудували по селах школи та лікарні! Для чого? Мужик мусить боятися, служити і вклонятися, інакше буде бунт! Це доведено багато разів! Я особисто писав кілька листів імператору з вимогою припинити ці ігри з вогнем, закрити лікарні і школи, повернути тілесні покарання, дозволити землевласникам судити і карати мужиків! А імператор відповів мені, що народ його любить і ніколи не зрадить! Маячня! Цей народ – як собаки! Вони підкоряються тобі лише якщо бояться! Згадайте заворушення кілька років тому, коли цей народ палив панські маєтки, вбивав та грабував! Уся губернія палала, усі сусідні повіти! Лише тут був спокій. Жодного заворушення у всіх чотирьох селах і двадцяти семи хуторах, що мені належать! Всі сиділи тихо, а коли приходили чужі й починали воду каламутити, то мужики їх ловили самі або сповіщали мене. І тоді мої хлопці бралися за бунтівників. Ось так! Бо я людішек у кулаці тримаю! Так тримаю, що й не сіпнуться!

Барон підхопився, вирячив очі і кричить на повний голос. Він високий, з великою головою і довгими, сильними руками. В нього аж ніздрі роздуваються, так він розхвилювався.

– І як же ви тримаєте мужиків у покорі? – питаю я. Абреки починають мене бити. Я падаю.

– Припинити! – наказує барон. – Підняти його.

Мене піднімають. Барон довго дивиться на мене.

– Як тримаю? Тільки одним можливим способом – жахом. Я жахаю, а їм страшно! – барон гучно сміється та випиває щось із великого срібного келиха.

– І як же ви жахаєте? – питаю я і викликаю гнів барона.

– Затуліть йому пельку! – верещить він, і мені зав’язують на роті якусь смердючу ганчірку.

– Бароне, відпустіть Івана Карповича! – Нестерову і підвестися не дають.

– Поручику, а вам-то що? – дивується барон.

– Іван Карпович – поважний громадянин. Не можна з ним так поводитися!

Барон явно розчарований.

– Господи, я ж кажу, що ми живемо у страшні часи! Дворянин, поручик, захищає якогось холопа!

– Цей холоп служив вірою і правдою Отєчєству!

– Холоп мусить робити те, що йому наказує його пан!

– Бароне, ми все-таки у двадцятому столітті і…

– Ви так само хворі, поручику, як і інші, – сумно киває барон. – Не холопи винуваті в тому, що дозволяють себе обдурити всіляким бунтівникам! Такі пани, як ви, винні! Що дозволили холопам підняти голову, забути страх, мати власну думку! Зараз ви не хочете слухати мене, кажете, що я залишився у минулому, що я ворог прогресу, що я не розумію потреб сучасності. Але коли вас почнуть вішати на стовпах, коли вам різатимуть горлянки, коли ваших дочок та жінок будуть ґвалтувати, тоді ви зрозумієте, що помилилися, тоді прибіжите до мене по допомогу, як прибігали сусідні поміщики вісім років тому! Але буде пізно! Бо бидло підніметься! Цей ваш народ – він ні на що більше не здатний, окрім як бути рабами! Якщо дати йому волю, він зчинить різанину, як то було при Пугачові чи раніше. І різанина триватиме доти, поки хтось не візьме владу, не придушить коліном бидло, не залякає, не примусить підкоритися! Так було, так є і так буде завжди!