Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Ти хто такий?

Тут би мені і здивуватися, що чудовисько, а балакати вміє, але зрозумів я, що треба щось робити, інакше пропадати мені. Бо тут же одна паща така, що навпіл мене перекусить, як я оту сосиску, що вранці ми з Нестеровим їли. А ще ж вогнем плюється. І от побачив я, як очі змієві звужувати почалися, як ото у хижака перед атакою. То атакував першим. З усієї сили по носі як вдарю носаком. Що я ще міг зробити? Тільки по носі. Сподівався, що спантеличу звіра, а сам утечу. Вдарив і пострибав, як гірський козел, по брилах. А змій як засичить! Мабуть, таки боляче я приклався!

Тут він плюнув. А я впав, бо чув про слину змієву. Пролетів наді мною шматок вогню, розміром з величенький гарбуз. Аж спину пропік, зовсім поруч пройшов, внизу ударився об кущі, й запалали вони, наче суха солома! Я підхопився і далі побіг, ось уже на землю зістрибнув, а тут земля як затремтить піді мною! Озирнувся я й побачив змія. Такого величезного, що й уявити важко. Я ото в цирку слона бачив, так змій більший був, бо ж у нього крила величезні та хвіст. Підняв їх і біг, наче гусак на бійку. І шию витягнув так само.

Кинувся я щосили до лісу. Тільки у деревах був мій порятунок. І так я побіг, як ніколи не бігав. Нісся кулею і відчував, що трясіння землі наближається. Але я мусив встигнути, мені залишалося кілька саженів, коли чудовисько знову плюнуло вогнем. Я встиг відстрибнути вбік, зробив ще кілька кроків, коли щось вдарило мене, збило з ніг, і я покотився землею, знепритомнівши. Це змій дістав мене своїм крилом.

Отямився від реготу. Чудовисько, величезне та страшне, стояло наді мною і реготало, роззявивши пащу, таку величезну, що я міг би влізти туди до пояса.

– Ну що, піймався? – спитало чудовисько. В нього була погана, нечітка вимова, але зрозуміти можна.

Я думав про револьвер. Він у внутрішній кишені піджака. Якось відволікти змія, а потім… А потім я б нічого не вдіяв, навіть діставши револьвер. Хоч усі сім куль випущу, а це одоробло і не помітить! Он яке воно величезне, та мої постріли йому – наче комарині укуси!

– Ти чого бився? Га? – змій уже не реготав, а зробився злий, від чого я аж похолов, бо відчув, що чекають мене страшні тортури.

– Ой, хто це? – подивився я йому за спину, наче там хтось був. Сподівався, що відвернеться він, розгубиться, а я підхоплюся і до лісу чкурну. Смішно було на таке розраховувати, але мені не смішно було. Дурниці, звісно, але що мені залишалося, як не за дурниці хапатися? Іноді буває так, що найбільша дурниця допомогти може. Та тільки не цього разу, бо змій мене лапищею своєю притиснув перед тим як озирнутися. Якби всією лапищею, то розчавив би, наче жука, а то лише кігтем одним із лапи, але так притиснув, що й не сіпнуся.

Побачив змій, що нікого позаду немає, і зовсім розлютився.

– Обдурити мене хотів? Ну, я тобі влаштую! Підсмажу дурника! – голову назад закинув і крекче, слину свою вогняну збирає. Ну, все, думаю, добігався Іван Карпович. І від куль втікав, і від ножів, а ось тут загинути доведеться від цієї зміюки ганебної. Тьху! Щоб про це не думати, почав молитися Господу нашому. Просив вибачити за гріхи тяжкі та допомогти Моніці. Але помолитися не встиг, бо сталося тут диво.

– Стій! Упізнаєш мене? – почув я голос Нестерова.

– Тікайте, Петре Миколайовичу! Тікайте! – закричав я з землі. Мені вже все одно помирати, а він ще врятуватися може.

– Ти хто такий? – питає змій, дещо здивований.

– Не впізнаєш? – зухвало так каже Нестеров. – А я тебе добре запам’ятав, коли об дерева тебе вдарив. Що ж ти, такий великий, а літати не вмієш?

– То це ти був! Ото літав! – здогадується змій.

– Я. Вчив тебе, вчив, та не навчив, дурня!

– Ну, я тобі!

Як побіг змій на Нестерова! А той у кущі. І я у кущі. А потім у ліс. Біжу серед дерев, а сам відчуваю важкість кігтя зміїного. Ледь не розчавив він мене. Чую, завив. То дерева тріскалися, а то завив змій, лаятися почав. Мабуть, не наздогнав авіатора. От і добре. Бо він мені життя врятував, і я тепер його боржник. Біг далі лісом у бік, де мав знаходитися Нестеров. Там довго шукав його. Знайшов у обпаленому одязі. Виявляється, змій встиг плюнути.

– Дерево взяло на себе головний удар, до мене лише залишки долетіли, але і їх вистачило, щоб ось так обсмалило мене, наче курча, – бідкався Нестеров.

Я йому подякував за порятунок свій, заради якого ризикував він життям.

– Та що ви, Іване Карповичу, ми ж у команді одній, то мусимо один за одного бути! А що тепер?

– Давайте обійдемо пагорби. Нам треба лісу триматися, бо в полі змій нас знищить.