Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Ви вже вибачте, але нічого з собою вдіяти не можу. Боюся темряви і все, – каже Нестеров.

– Та ну що ви, у кожного свій страх є. А я вашого змія знайшов.

– Як? Де?

– Тихіше, не кричіть. На пагорбах, за селом.

– То поїхали!

– Може, одразу по допомогу поїдемо?

– Ні, я мушу сам змія побачити! Переконатися. А то прийдемо з командою уловлювальною, а там немає ніякого змія. Таку ганьбу не переживу. То спочатку сам побачу. Поїхали!

– Дорогою туди не проїдемо, бо через село, а там абреки ті. Доведеться пішки.

– Пішки так пішки!

Сховали ми воза з кіньми далі у ярку і пішли. Я – попереду, Нестеров поспішав за мною. Борсалися у весняній багнюці, іноді присідали, якщо чули щось підозріле. Вже світати почало, коли вийшли ми до пагорбів, порослих лісом. Сховалися за деревами і сіли перепочити. Я дістав харчі, які завбачливо прихопив із собою.

– Мені якось і їсти не хочеться, – скривився Нестеров. – Дуже хвилююся.

– Я теж, але поїсти треба, воно і заспокоює, і сили надає. А сили нам сьогодні знадобляться. Ось спробуйте, які Уляна Гаврилівна сосиски готує. За німецьким рецептом!

Він сосиску куснув і вже з рук не випускав, поки всю не з’їв.

– І справді смачна! Я такі тільки на Волзі, у тамтешніх німців куштував! – сказав Нестеров, посміхнувся і дістав портсигар.

– Краще не куріть, бо хтозна, що там за нюх у змія.

– І то таке, не подумав, – погодився Нестеров.

А я от подумав, що дивно як. Інший би, якийсь панок без копійки в кишені, образився б, що я його вчу, а тут найкращий авіатор імперії, герой, про якого всі газети пишуть, а сприйняв спокійно. Бо розумна людина залюбки вчиться.

Поїли ми, залишки я прикопав у торішнє листя, почали дертися на пагорби. Не поспішали, тихенько йшли. Знову я перший, а Нестеров за мною, нога в ногу ступав. Придивлялися, прислухалися, обходили острівці снігу, що ще залишалися в лісі, щоб не видав нас слідами.

Потроху видерлися на пагорби, там теж ліс. Я на дерево заліз, подивився. Онде село Палена Буда, онде будинок панський, палац цілий, точніше фортеця. Бо ж ровом оточений та мурами високими. Я таких панських будинків і не бачив.

Коли наче кахикнуло щось. Та так потужно, як жодна людина не кахикне, навіть бас із кафедрального хору. Я швидко з дерева зліз, присів.

– Чули? – питає Нестеров пошепки.

– Чув. Сидіть тут.

Мусив я найкращого авіатора держави берегти, то побіг уперед сам. Бачу, що он ліс потроху розступається, кущі густі, цілі чагарники, а за ними наче галявина. Я до землі припав і поплазував. Аби ото літом, так і горя не знав би, а зараз іще голий ліс, приховує погано. То ліз потроху, хвилин п’ять, аж поки досяг кінця кущів. За один приліг і визирнув. Дивлюся – велика галявина. А посередині кам’яна буда, складена з величезних брил. Така буда, що ото три вози один на одного постав – і то вмістяться, заїдуть. Будинок чи що? Та тільки вікон немає… Потім дивлюся, наче щось із тої буди висунулося. Палка якась, чи що? Дерево повалене? І тут воно ворухнулося. Я до землі припав, наче маля до цицьки. Вичекав, потім голову підняв і зрозумів, що то хвіст стирчить із буди. Величезний хвіст, метри чотири завдовжки і як нога дебелого дядька завтовшки – на початку. А закінчується вже як рука завтовшки. А на самому кінці китиця, наче ото на булаві.

Я кілька разів очима блимнув, хвіст нікуди не дівся. Здивувався я. Тобто не те щоб я Нестерову не вірив, але все ж не чекав, що справді змій. Який же він розміром, якщо тільки хвіст он такий? Важко й уявити…

Тут мене аж заціпило. Бо якось я спочатку уваги не звернув, а зараз придивився і побачив, що біля входу до буди, збоку трохи, валялася ціла купа різного сміття. І з того сміття стирчали кістки. Та не просто кістки, а людські кістки! Я б іще, може, сумнівався, чи точно людські, але там же й черепи були. Людські. Частково потрощені, але впізнавані. Я рахувати їх почав, десь на третьому десятку зупинився, бо почало мене нудити. Я-то багато чого бачив і коли в конторі служив, і потім, але щоб ось так кістки та черепи людські в купі валялися!

Хотів назад лізти, подалі від цього жаху, але зупинився, бо не про все ж дізнався. Виліз із кущів і тихенько побіг по галявині, чорній, бо вся трава на ній була випалена. Побачив кілька возів із діжками, вже порожніми. Мабуть, вихиляв змій, ще не забрали їх. За будою була така собі дорога, кілька десятків метрів пласкими кам’яними брилами вимощено. Мабуть, тут змій розгін брав, як ото гусак, коли злітає. А он віз зі стовпом стоїть. Квіти зів’ялі і кров почорніла на них. Жах. Я знову втекти хотів, але ж і зараз не про все ще довідався. Підійшов до буди, почав тихенько дертися нагору по кам’яних брилах. Складена була щільно, ані шпарини, створювала таку собі печеру, де чудовисько ховалося. Виліз на буду змієву, роздивився навколо, вже злізати хотів, коли рух усередині почувся. Я прислухаюся, намагаюся зрозуміти, що воно там відбувається, а тут голова. Завбільшки з коров’ячу, тільки ото посередині наріст якийсь, наче в півня гребінь. І не червоний, а сірий. Голова з печери визирнула на довгій шиї та як чхне. Я сіпнувся від чхання того, а нога стояла на ребрі брили, мохом порослої, поточилася. Як гепнуся я з розгону. Вдарився, вилаявся і завмер. Голова так неквапливо розвертається і дивиться здивовано на мене. Потім питає російською: