Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Я схопив тіло за ноги, підняв, щоб на мотузці не висіло. І стою. Рукою одною поліз, не дістаю до зашморгу. Його б розв’язати треба, бо ж затягнувся. Ніж би сюди. Був у мене один, швейцарський, подарунок графа, ще як у нього гроші водилися, тільки у кошику з харчами залишився. Ще одне лезо в підошві чобота, але чобіт у хаті! От що було робити? Довелося стріляти, щоб врятувати душу християнську. Перебив пострілом мотузку, тіло поклав на підлогу, зашморг із шиї зняв. Прислухався, наче не дихає. Ще в конторі навчився, як надавати першу допомогу. То почав штучне дихання робити.

– Що сталося? – це Нестеров прибіг, прокинувся від пострілу.

– Та ось, поліз у зашморг господар.

– Живий?

– Тихо! – прислухався я. Наче задихав бідолашний.

– Живий. Понесли його до хати.

Тільки занесли, а тут у ворота стукають. Крики, коні тупотять та іржуть. Я вискочив у двір, бачу, що там вершники якісь зі смолоскипами. От у двір заскочили.

– Хто стріляв? Хто стріляв? – кричать російською, тільки вимовляють дивно якось, наче не руські. Та й самі у баранячих шапках, у вбраннях дивних. Увірвалися у двір, наставили на мене рушниці, очима зиркають.

– Ти хто такий?

– А ви хто? – питаю. А один з них як зацідить мене прикладом. Зацідив би, та я присів завчасно, то просвистів приклад у повітрі.

– Ви що робите? – кричу їм, а вони оточують, зараз уже кинуться бити. Револьвер-то в мене є, але в них у кожного по рушниці. Треба краще щось вигадати, аніж стрілянину вчиняти.

– Я з казенного заводу, в Шостці прикажчик! У державній справі тут! За наказом військового командування!

Кричу, наче різаний, брешу аби що, тільки б зупинити їх. Подіяло. Стали вони, щось між собою балакають. Не по-нашому, але десь я таку мову чув. На Кавказі. Вони й самі на тих абреків кавказьких схожі.

– Що тут робиш? – питає той, який бити мені хотів прикладом.

– З товаришем шукаємо поклади глини для військового замовлення. Оце зупинилися переночувати.

– Хто стріляв?

– Я стріляв. Господар наш у зашморг поліз. Я випадково побачив. Треба було рятувати, то кулею мотузку перебив.

– Звідки у мужика револьвер? – питає і дивиться з презирством.

– На фабриці видали. Ми ж у ліси їдемо, щоб було чим вовків відлякувати.

– Куди тобі, свиня, вовка здолати? – питає він презирливо. Я б йому щось відповів, та бачу, що не на часі. Він посміхається, подумав, що злякався я.

– Ану зібралися і геть звідси!

– Так ніч же.

– Геть! Щоб більше і ноги тут не було! Чи канчука хочеш?

Ото не люблю я, коли зі мною так. Але чого в житті навчився, так це того, що завжди думати треба не на один хід уперед. Ось міг я йому зараз відповісти, у бійку влізти, навіть вистрелити, до хати забігти. А далі що? І не сам же я, зі мною найкращий авіатор імперії з важливим завданням. То покрутив я головою.

– Канчука я не хочу. Зараз поїдемо.

Пішов до хати. Там чекав Нестеров із сокирою, яку десь знайшов. Хоробра людина, готовий був битися, але нам подвиги зараз ні до чого. Зібралися ми, вийшли у двір. Бачимо, що вершники поруч, чекають. Запряг я коней і поїхали. Вони нас десь із версту проводжали, потім пострілами полякали, наказали більше сюди ніколи не повертатися і поїхали назад до села. Нахабні, озброєні, зі смолоскипами та на добрих конях.

– Хто це такі? І що діється? – спитав Нестеров, який так зблід, що аж уночі видно було. Я теж зблід, так зуби стиснув, що аж відповісти спочатку не зміг.

– Іване Карповичу?

– Не знаю. Нічого не знаю і не розумію. Але щось мені здається, що це якось зі змієм вашим пов’язано.

– Як?

– Не знаю, але змій – диво, і село це – диво. Навряд чи два дива в одних краях ніяк не пов’язані. Ви тут поки почекайте.

Якраз трапився ярок, я звернув із дороги й зупинив віз за кущами.

– А ви куди, Іване Карповичу? – схвилювався Нестеров.

– У розвідку, в село.

– Це небезпечно! Ви ж бачили тих бандитів!

– Бачив, і страшніших бачив. Чекайте тут. Якщо почуєте постріли, то наганяйте коней звідси. Сповістіть поліцію. А як пострілів не буде, то почекайте мене, я швидко.

Зістрибнув я з воза і побіг. Дорогою, бо полем було ще грязько. Сподівався, що вершники ті в засідці не залишилися, вважали, що налякали нас добряче і ми п’ятами накиваємо аж до самого Кролевця, як не далі. Я й накивав, тільки в зовсім іншому напрямку. Добіг до села швиденько, побачив, що у всіх хатах темно, тільки вікна панського будинку на пагорбі горять. Зупинився, щоб дихання заспокоїти. Подумав, що заслаб трохи. Коли в конторі служив, то міг і годину, і дві без зупинки бігти. А тут менше пробіг і захекався.