Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Ні, ми на аероплані і полетимо. До польового аеродрому у Кролевці, а там уже поїдемо. Збирайтеся, Іване Карповичу.

Пішов я збиратися, схвильований. Бо ж ніколи не літав на аероплані. Як воно? Наче птахою побути. Аж зрадів, що погодився допомогти.

А граф, як дізнався, що мене до польоту запрошують, і сам став проситися. Але Нестеров пояснив, що аероплан двомісний. Я побіг поцілувати Моніку. Мала пообідала і міцно спала. Наказав Уляні Гаврилівні хазяйнувати, а графу охороняти хутір. Уляна Гаврилівна дала торбу з їжею, таке в неї було залізне правило, що без сидора у дорогу не вирушати. Хоч пішки, а хоч аеропланом.

Ось вийшли ми з двору, розвернули залізну птаху.

– Іване Карповичу, як же я вам заздрю! – шепотів Маєвський. – Полетите! Та ще з самим Нестеровим! Та це ж справжня мрія!

– Ви тут, графе, той, наливками не захоплюйтеся занадто, – попереджаю я.

– Ну що, з Богом, – каже Нестеров. – Графе, крутніть пропелер, будь ласка.

– Зараз! – Маєвський стає перед аеропланом, крутить пропелер, Нестеров заводить двигун.

Пропелер починає розкручуватися все швидше. Нестеров щось вичікує, а потім ми рушаємо по дорозі від хутора. Набираємо швидкість, я трохи хвилююся, а потім поштовх і дивне відчуття, що земля зникла з-під ніг. Летимо! Я у небувалому захваті, чую, як калатає серце, дихати важко! Виглядаю з літака і бачу свій хутір десь унизу. Він уже виглядає якимось іграшковим, маленьким.

– Зараз зробимо коло, – кричить мені Нестеров і нахиляє аероплан. Ми починаємо потроху наближатися до хутора. Онде стоїть граф, махає нам руками, такий смішний та маленький, а поруч із ним Уляна Гаврилівна, зовсім крихітна. Он граф біжить у двір, ми ще ближче підлітаємо, аероплан починає хитатися, я нервую, але потім бачу, що Нестеров навмисно так робить, немов махає крилами. І я махаю руками, коли вибігає Маєвський із рушницею і починає стріляти. Це він від надміру почуттів і не в нас, але кричу Нестерову, що треба летіти геть. Оминаємо хутір і беремо на північ. Я дивлюся вниз, бачу знайомі краї, які з такої висоти виглядають геть інакше. Потім починаються краї менш знайомі, а потім тільки здогадуюся, де ми.

І яка, скажу я вам, гарна річ цей політ. На найкращій бричці з найм’якшими німецькими ресорами так не проїдеш, як ото в аероплані! Бо ж дороги в нашому Отєчєстві відомо які, а повітря – то Божа дорога, досконала, як усі творіння Його, що гріхом не зіпсовані. Летиш, наче в люльці колисають тебе, так добре і чудово. А краєвиди які! Знав я, що красиві наші краї. От бував я і в Туркестані, й у Фінляндському князівстві, й у Криму, і в Одесі, навіть десь далеко бував, коли викрала мене зі штабс-капітаном Мельниковим небесна колісниця, але от нічого гарнішого за краї наші не бачив. Коли і поля і ліси і луги, ярки, річки, ставки, гайки, дивишся – і серце радіє від цього Божого дива. Як не жити тут, про що ще мріяти?

Ото за такими думками долетіли швидко, побачив я попереду поле, на якому невеличкий військовий табір був розбитий. Нестеров знижуватися почав. Сіли легенько, наче бджілка на квітку, докотилися майже до армійських наметів, де зустріли нас солдати, що охороняли аеродром. Перед Нестеровим стали струнко, видно, що знали його і поважали. Він же наказав аероплан прикрити брезентом, а сам відвів мене до намету.

– Могли б і далі летіти, але я побоююсь зустрічі зі змієм, яка може закінчитися фатально. То звідси поїдемо, – пояснив мені поручик.

– А на чому? – здивувався я, бо біля намету бачив лише звичайний селянський віз, на якому їздити герою імперії не личить.

– На возі.

– Ви – і на возі? – я уявив поручика, що сидить у соломі звісивши ноги, і закрутив головою, бо повірите в таке не міг.

– Я і на возі. Іване Карповичу, я ріс у бідній родині. Після смерті батька матір вимушена була переїхати до Будинку для вдів. І в кадети я пішов, щоби не сидіти у матері на шиї. То не таке вже я велике цабе, щоб возом не поїхати. Так, і я ж зовсім забув про гонорар.

– Та можна потім… – почав було я, бо якось соромно мені було з героєм-авіатором за гроші балакати.

– Ні, я ж читав усі ваші оповідки і знаю, що до питання грошей ви ставитеся серйозно. Отже, ось сто рублів авансу від Імператорського аероклубу. Гроші на поточні витрати в мене, бо ми будемо працювати разом. Опісля закінчення справи ви отримаєте двісті рублів, якщо змія так і не буде знайдено, і п’ятсот, якщо наша експедиція буде успішною. Ось договір, складений правником аероклубу. Там є пункт про нерозголошення. Я розумію, що вам треба писати про свої пригоди, але до закінчення війни про змія згадувати заборонено. Домовилися?