Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– І що ви побачили? – допомагаю йому.

– Процесія, що сунула дорогою, не була хресною ходою. Бо жодних хрестів чи ікон, так само, як і жодних священиків. Натомість попереду колони був величезний віз, прикрашений квітами.

– Звідки квіти три тижні тому? Весна ж тільки почалася?

– Можливо, це були паперові квіти, але виглядало досить гарно. Так от, на цьому уквітчаному возі був закріплений стовп, а до стовпа прив’язана дівчина.

– Що? – я дивлюся на авіатора. Якби це розповідав мені граф, я б і уваги не звернув, бо що тільки Маєвський не вигадає. Аби хтось інший, то спитав би, чи не забагато горілки п’є, але розповідав це поручик Нестеров, найкращий авіатор імперії. Він брехати чи вигадувати не стане.

– Так, я сам дуже здивувався, спочатку не повірив власним очам. Знаєте, у авіаторів іноді бувають галюцинації, це пов’язано з навантаженнями. Але я бачив те, що бачив. Натовп у кілька тисяч людей, віз у квітах, дівчину в білому одязі, прив’язану до стовпа. Побачивши мене, вона почала кричати, рвалася з кайданів. А натовп сприйняв мене чомусь агресивно. Люди лаялися на мене, деякі кидалися камінням. Добре, що в них не було зброї. Тим часом дівчина благала врятувати її від наглої смерті. Я крикнув натовпу, щоб відпустили дівчину, погрожував звернутися до поліції. Мені відповідали брудною лайкою, а дівчині затулили рот кляпом. Я зробив кілька пострілів з револьвера, звісно, не в натовп, а в повітря, щоб спробувати налякати їх, бо ж бачив, що відбувається щось погане.

– Чому ви так вирішили? Може, це просто якийсь старовинний обряд? – сумніваюсь я. – У Капітанівці, сусідньому селі, там перед початком оранки на поле вивозять вагітну жінку, яка качається по землі голою.

– Для чого це? – дивується Нестеров.

– Вважається, що це збільшує врожай.

– І ви в це вірите?

– Ні, не вірю. Врожай буде більшим, якщо вивезти на поле гній та посадите хороше насіння, урожай залежить від погоди, від того, чи вчасно поле було зоране і засіяне. Багато умов. Але людям простіше вважати, що досить вагітної жінки, чия плодючість перейде в землю. То, можливо, та дівчина на стовпі – це теж було щось подібне?

– Тоді чому вона кричала і благала врятувати її?

– Ну, так, це дивно.

– Але справа не в дівчині, справа у тому, що було далі. – Нестеров хвилюється ще більше. Якось дивно, від захоплення, чи що. Так хвилюється граф, коли вигадує свою чергову побрехеньку. – Я літав над натовпом, я ж думав, що дівчину збираються принести в жертву, якийсь дикий ритуал, якому я мав завадити. То ще раз вистрелив, коли весь натовп почав падати на коліна. От як стояли, так і падали, прямо в багнюку, це ж була весняна дорога з великими калюжами. То люди прямо в калюжі й ставали на коліна. Не береглися. Я не розумів, що діється. Коли краєм ока помітив якусь тінь позаду. Я інстинктивно озирнувся і знаєте, що побачив?

– Лелеку? – намагаюся вгадати я.

– Та ні, які там лелеки! Я побачив… – Нестеров нітиться, кривиться, вагається. – Побачив… Побачив…

– Пане, поручику, та кажіть уже.

– Побачив летючого змія!

Він дивиться на мене і з подивом помічає, що я анітрохи не здивувався.

– І що? – не розумію, в чому тут дивина.

– Як що? Летючий змій! – Нестеров аж на крик перейшов. – Летючий змій!

– Та я зрозумів, – киваю спокійно. – У графа є такий, купив за великі гроші, а жодного разу запустити не зміг, бо всі мотузки сплутав.

– Ні, Іване Карповичу, не той змій! Не паперовий, а живий, справжній! – кричить Нестеров.

– Як живий? – тут уже я дивуюся.

– Лубки про Змія Горинича бачили?

– Отого, що о трьох головах?

– Так! Тут, щоправда, одна голова була, довга така, як у жирафа. Знаєте, що за звір?

– Знаю, граф у журналі «Навколо світу» мені показував картинку. Дебела істота.

– І цей змій дебелий був! Шия наче стовбур дерева, тулуб величезний, завбільшки з бика, крила у розмаху як два моїх «Морани». Уявляєте?

Я мовчу.

– Іване Карповичу? – обережно питає авіатор.

– Летючий змій? – я не приховую сумнівів.

– Так, летючий змій. Я розумію, Іване Карповичу, що це виглядає дивно. Але слово офіцера, я бачив його!

– І він справді літав?

– Ще й як! Він виявляв дива маневреності! Крутився навколо мене, а я ж летів досить швидко! А потім плюнув вогнем.

– Плюнув вогнем? Як на картинках?

– Так, як на картинках. Мені дуже пощастило, що він не влучив. Бо був дуже п’яний.

– Що? П’яний? – я аж принюхався, чи бодай сам гість не перехилив десь зайвого, що ось таке розповідає.