Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Це я плюнув, а потім почав очі собі терти, аж кинув повіддя Чалого. Бо побачив, що біля хутора аероплан стояв! Мабуть, той самий, який я в небі бачив! Точно той самий, бо де тут іншому взятися? Оце так дива! Кіньми до мене приїздили, пішки приходили, на велосипеді навіть товклися, машин не один десяток тут уже перебув, а ось аероплан уперше прилетів. Чи, може, просто він упав поруч із хутором? Чув я, що аероплани ті не дуже надійні, частенько розбиваються.

Нагнав я Чалого, сам у бінокль дивлюся. Та ні, бачу, що цілий аероплан, і он авіатор поруч із графом стоїть. А Маєвський аж підстрибує, рушницею махає. От же неспокійна людина. Дивлюся, що авіатор рушницю в графа забрав. І правильно. Я бінокль сховав і за кілька хвилин уже був біля хутора.

– Іване Карповичу, Іване Карповичу! Тільки здогадайтеся, хто у нас в гостях! – закричав граф і підбіг до мене, збуджений, із полум’яними очима і слиною на губах. Я нічого не відповів, зліз із Чалого, який трохи перелякано дивився на аероплан, що величезною птахою стояв поруч. Обтрусився і підійшов до гостя – стрункого чоловіка у військовій формі з погонами поручика. Той простягнув руку.

– Доброго дня, Іване Карповичу.

– Доброго дня.

– Мене звати Петро Нестеров, чули про такого? – спитав він із делікатною усмішкою. Спитав так, що я зрозумів: чути про нього я мусив. І справді, знайоме прізвище, але що до чого – не дуже пам’ятав.

– Ви вже вибачте, у нас тут сівба… – почав я, але тут заґелґотів граф, що стояв поруч.

– Та ви що, Іване Карповичу, та це ж знаменитий Петро Миколайович Нестеров, київський авіатор, що восени першим у світі зробив на аероплані мертву петлю! Та про це всі газети писали! Найкращий пілот імперії в гості до нас приїхав! – Маєвський не говорив, а кричав, так розхвилювався. Та і я теж, бо ж справді читав про цього Нестерова, тільки трохи забув.

– Найкращий пілот імперії прибув до її найкращого сищика. У вас знайдеться кілька хвилин для мене, Іване Карповичу? – спитав Нестеров.

– О, та ви у справі прибули! Звісно, знайдеться час, хоч кілька годин! – розійшовся граф, але гість дивився на мене. Чекав на мою відповідь.

– Так, звісно, прошу за мною, – я повів Нестерова до саду. Дорогою думав, що за справа привела його сюди. Якась, мабуть, термінова, бо на аероплані прилетів.

– А що за справа, поручику? – цікавиться граф.

– Климентію Євграфовичу, залиште, будь ласка, нас, – кажу Маєвському, бо йому не можна нічого довірити. Про кожну історію він дізнається лише з моїх слів, а я зайвого не скажу.

– Але Іване Карповичу… – починає трохи ображений граф, та я строго на нього дивлюся. І він залишається у дворі, а ми з Нестеровим ідемо до саду. – Будь ласка, сідайте, чаю?

– Ні, дякую, але ні. Немає часу, – каже поручик і стає серйозним. – Іване Карповичу, я прибув сюди, щоб просити вас допомогти в одній справі, яка може здатися трохи дивною. Але я читав про ваші пригоди, тож ця справа не буде набагато дивнішою за них. І я знаю про ваші правила, що ви ніколи не беретеся за справу, якщо не знаєте подробиць. То дозвольте докладно розповісти.

Він робить паузу, дивиться на мене. Я киваю, мовляв, згоден слухати. Киваю не так через цікавість, бо останнім часом цікаво мені лише з Монікою, а про справи й думати не хочу, як через повагу до Нестерова, подвигами якого захоплювалася вся імперія. Він же обігнав і німців, і французів, зробив ту мертву петлю, ставши справжнім героєм. Як я можу героєві відмовити?

– Так ось, три тижні тому я робив переліт Чернігівською губернію з посадками на польових аеродромах. Після вильоту з-під Новгорода-Сіверського я потрапив у велику хмару, в якій перебував близько двадцяти хвилин. А коли вийшов із хмари, то не зміг з’ясувати свого місцезнаходження, бо місцевість піді мною не відповідала мапі. Таке трапляється час від часу, на жаль, мапи наші не завжди роблять якісно. Та я не хвилювався, почав видивлятися село чи річку, а може, залізницю, які б дали змогу мені зорієнтуватися. Запас палива в мене був, та й приземлитися десь на полі можна було спробувати. Спокійно летів, коли побачив попереду дорогу, вщерть заповнену людьми. Це була велика процесія, я спочатку подумав, що хресна хода. Здивувався, бо ж день був буденний, жодного церковного свята. Я повернув свій «Моран», це літак французького виробництва, до процесії. Збирався вимкнути двигун і почати ширяти на малій висоті, щоби спитати у місцевих, де я. Але коли наблизився до процесії, то побачив щось небувале, навіть дивовижне. – Нестеров знову робить паузу. Серйозним людям завжди важко розповідати про дивні речі.