Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Я ж не наполягаю, графе.

– Ще аби лінія шпигунів була. Зараз усі тільки про шпигунів і балакають. У Ромнах ледь англійця не вбили.

– А англійця за що? Наче ж союзники.

– Ну, він приїхав заради торгівлі, меблі хотів продавати. Щось сказав по-своєму, а роменські міщани – люди не дуже освічені, їм що англійська, що німецька, то вирішили, що тевтонець. А значить, шпигун. Ледь на шматки не розірвали! Поліції стріляти довелося, щоб розігнати натовп!

– Зовсім люди подуріли!

– Патріотизм, Іване Карповичу. Не таке вже погане почуття. І такий підйом, такий підйом! Черги у пунктах прийому в добровольці.

– Забули вже японську, – кривлюся я.

– Та ну, що ви порівнюєте! То на краю світу, з вузькоокими якимись, і ми самі! А тут же і Англія за нас, і Франція, американці теж! Дамо ми тевтонам прикурити, дамо! І тут треба у людей наших цей переможний настрій підтримувати! То зробимо так: про горюнів цих розкажемо, що це шпигуни німецькі, приховалися в тилу давно…

– Півтори тисячі років? – уїдливо питаю.

– Ні, років десять, як були заслані цілим селом, – спокійно каже граф. – І їхнім завданням було не просто слідкувати, а ще й убивати найкращих громадян імперії. В тому числі й славетного Івана Карповича Підіпригору, найкращого сищика Росії! Якщо його вбити, то ніхто вже не завадить німецьким шпигунам творити тут усе, що захочеш! Але Іван Карпович врятувався! І знаєте, завдяки кому?

– Кому? – дивуюся я.

– Архангелу Михаїлу, який спустився з небес і знищив поганського тевтонського Вотана разом зі всім його воронами, вовками та списами!

– Вотана?

– Вотана! Навпіл вогняним мечем розсік негідника архистратиг війська Божого! Після чого сказав Івану Карповичу, щоб ішов той і ловив німецьких шпигунів, рятував імперію! Оце так історія! Таке куплять! Повірте мені, куплять! І читатимуть, і розповідатимуть! Я побіг писати!

Граф біжить до мого кабінету, де стоїть друкарська машинка. Тепер Маєвський тут і живе, бо маєток його таки забрали за борги. Хай живе, з ним якось веселіше. Поки він цокотить на машинці, я бавлюся з Монікою. Вона швидко росте і дуже мене тішить, але на серці неспокійно. Бо війна та клята наближається. А від війни нічого доброго не чекай, хоч вона мене наче і не обходить, і західні кордони імперії звідси за тисячу верст. Але все одно якось тривожно.

ване Карповичу, це що таке? – злякалися мужики, покидали плуги і дивилися в небо. – Господи, хоч не кінець світу? – питали в мене перелякано.

– Та ні, це аероплан. Така штука, на якій людина літає, наче птаха, – заспокоїв мужиків, яких винайняв, щоб зорали вони мені землю. Земля вже трохи підсохла, але й вологи мала ще достатньо, саме час сіяти.

– Іване Карповичу, а хіба можна людині літати? Янголи літають, а куди нам, грішним? – хвилювалися мужики.

– Ну, якби гріх, то Священний Синод би заборонив, але коли сам государ дозволяє і сприяє, то можна людині літати, немає в цьому крамоли, – кажу, а сам аж задивився на той аероплан. Он як він легко летить у небі, наче величезна дзиґа. Щось таке є в тому польоті захопливе. Аби міг, то обов’язково б полетів. Та тільки куди мені. До польотів абикого не допускають, там самі лише офіцери, дворяни. – Ну, хлопці, з Богом, продовжуйте.

Мужики знову взялися за плуги, а я все дивлюся на аероплан. Так от наче летів він точно в бік мого хутора. І наче знижуватися почав. Що за дива? Потім зник за невеличким пагорбом. А невдовзі почув я постріл із рушниці. То мені знак давали, що хтось чекав мене на хуторі. Залишив мужиків і поїхав на Чалому верхи додому. Зазвичай я Чалого впрягав у бричку, але зараз весна, на полі з бричкою зав’язнеш, а верхи хоч де проїду.

Мчав, коли ще один постріл. І ще. Міг би й занервувати, що там відбувається, але ж жив у мене тепер граф Маєвський, людина непогана, але дуже вже схильна до всіляких афектацій, як по-простому сказати, то малахольний трохи. Оце й зараз стріляти в небо почав, наче не знав, що кожен набій грошей коштує. Я йому вистрелив з револьвера, мовляв, почув, їду. А граф знову стріляє. Мабуть, гості якісь важливі, то перед ними вислужувався. Хоч би не поранив їх чи себе.

Я ото їду, дивлюся навколо. Весна вирує, завжди весну я любив, але тепер був сумний. Бо війна насувається, всі про неї тільки й балакають, а я відчуваю, що будуть від неї неприємності. Бо інакше не буває. І для чого та війна? Нехай би з дикунами якимись чи з магометанами, а то ж християнські народи, а будуть один одного вбивати. Це ж проти всіх законів Божих! Тьху!