Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Та припини ти! І так тоскно! – гримнув я на професора, а сам озирався навкруги. Натовп зі смолоскипами вже був далеко позаду, нас оточував темний ліс, серед якого текла неширока річка з повільною течією. Ми були як на долоні, на плоті з багаттям, нас легко можна було застрелити, і це мені не подобалося. Я подивився, як би лягти, щоб мене важко було поцілити. – Ну не вий, а то скину тебе у воду! – настрахав я професора, розпач якого мені заважав.

І ще щось заважало. Щось точно заважало, але я не міг зрозуміти, що саме. Я крутився, погрюкував кайданами, чекав на кулю будь-якої миті, а потім зрозумів, що мені страшно. Так-так, страшно. Я багато чого бачив у житті, кілька разів був на межі смерті, але ніколи не боявся. Бо це дурне почуття, яке заважало рятуватися. Я завжди був спокійний і не дозволяв паніці охопити себе. А тут я вже тремтів. Страшно, дуже страшно, надзвичайно страшно. Я не розумів, чого саме я боюся. Намагався заспокоїти себе, шепотів, що найстрашніше з того, що може трапитися, – мене вб’ють. І все. Треба заспокоїтися і спробувати цього уникнути. Я казав собі правильні речі, але не чув їх. Мене трясло від жаху. А тут іще верещав професор, який почав битися головою об пліт, розбив собі обличчя. І мені теж захотілося битися головою, втекти у біль, втекти хоч куди від цього жаху, який мене обступав.

– Ворони! Ворони! Ні! – заверещав професор і почав плазувати плотом, наче переїханий колесом червак. Я хотів заспокоїти його, які там ворони у нічному лісі, коли сам відчув рух їхніх крил і хижі погляди. Саме відчув! Не побачив і не почув, а відчув і зрозумів, що ось тепер боюся по-справжньому. Ворони, ворони! Вони зараз розклюють мені голову! Ні!

– Змії, змії! – заверещав професор, який, мабуть, хотів зістрибнути з плоту в річку, бо дивився у воду. – Змії! – заволав він і різко відкотився від води до вогнища, притиснувшись до нього спиною. Запахло смаженим, бо камені вогнища встигли розпектися, професор заверещав, але анітрохи не відсунувся.

– Змії! Змії!

І я теж побачив тих змій! Вся ріка складалася зі змій, величезних чорних отруйних змій, то вони, а не вода, несли нас кудись у чорний жах! Змії! Я сам відсахнувся від краю плота, я…

Я з усієї сили ударився головою об пліт. Я мусив скинути з себе цю мару, яка налізла на мене! Які ворони, які змії, що це за маячня! Професор верещить наче різаний, але то він, а це я! Я не вірю у цю маячню, я… Я почув виття вовків і жах, страшний жах почав таврувати мене, наче розпеченим залізом. Професор зовсім божеволів, я на власні очі бачив, як біліє його волосся і…

В мене була мить, усього мить, коли розум був ще при мені, коли він випірнув з моря жаху, яке накрило мене з головою. І цієї миті мені вистачило, щоб зрозуміти, що робити. Я завжди обмірковував свої кроки, думав, що буду робити в такому випадку і що в іншому. Я знав, що успіх приносять добре обмірковані операції, в яких на будь-яку несподіванку був свій план. Але іноді часу, щоби все обміркувати, не було, іноді треба було діяти і діяти терміново. І тоді я зрозумів, що плисти далі на плоту – то вірна смерть. Мене вистачить трохи надовше, ніж професора, але я все одно збожеволію, жах виїсть мене, наче миша горіх. Треба було зробити щось несподіване, щось таке різке, що могло дати мені хоч малий шанс. Їх благородь штабс-капітан Мельников, який полюбляв грати в шахи, називав це «хід конем», якийсь несподіваний для всіх і для самого себе крок, який усе змінював. Це я потім уже довго розумував, а тоді в мене була мить, а може, менше миті, коли жах і паніка хоч трохи відступили. І я кинувся до професора. Він заверещав гучніше, побачивши мене, може, подумав, що я вовк, а я з усієї сили вдарив його лобом у лоб. Професор вмить знепритомнів, а я з розгону вдарився головою об одну з каменюк, якими було викладене вогнище. І теж знепритомнів.

Отямився, коли вже почало потроху світати. Багаття догоріло, там лише жевріло кілька жарин. У мене боліла голова. Що й не дивно, їй добряче дісталося. Поруч хрипів професор. У нього було перелякане обличчя, мабуть, йому наснилося щось погане. Я подивився на його обличчя і згадав ніч, той страх. І він повернувся. Я затремтів. Навколо вже почало трохи світлішати, річка принесла нас у якийсь затон, нічого страшного, але мене почало колотити. Я звісив голову і опустив її в холодну весняну воду. Тримав там довго, скільки міг. Потім підняв і хапав ротом повітря. Жах наче трохи зменшився. Я штовхнув професора. Той розплющив очі й перелякано подивився на мене.