Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Сказав, усе розляпав! – не погодився я. Втрачати мені вже було нічого.

– Він бреше! – злякався професор.

– Немає різниці, – посміхнувся війт і щось наказав по-своєму.

– Ні! Ні! Чому мене? Я ваш друг! Друг! – професор би й далі верещав, але його вдарили в обличчя. Потім закували у ланцюги і кинули до того самого підвалу. Знову темрява. Професор гірко плакав.

– Що вони з нами зроблять? – спитав я, коли мені набридло його виття.

– Війт наказав готувати плоти! О Господи! Ні! Ні! – він застрибав до сходів, гримів кайданами, наче каторжник. Мабуть, хотів стукати у двері, але впав на сходах, вдарився і замовк. Я вже думав, що помер, але потім почув його дихання. Живий. Згодом опритомнів і знову почав вити та плакати.

– Що вони з нами зроблять? – спитав я, коли він, наче, вже наплакався.

– Принесуть у жертву Вотану.

– Кому?

– Своєму кривавому богу.

– Заріжуть? – здогадуюсь я, бо вже бачив одних жерців кривавого бога. – Тільки навіщо плоти?

– Вони відправлять нас на плотах до замку Вотана.

– Куди?

– До замку Вотана, розташованого десь далеко в болотах. Туди веде річка. Нею запустять пліт, на який покладуть нас.

– Мертвих?

– Ні, живих, бо ж жертва Вотану мусить бути живою.

– І що далі?

– Далі на нас чекають страшні муки! – кричить професор і знову плаче. Я йому не заважаю, нехай виплачеться людина.

– Що за муки?

– Спочатку прилетять ворони Вотана, – гарячково шепоче Шищенко. – їх звати Хугін та Мунін. Вони будуть клювати нам голови. Це жахливо, це нестерпно, і дехто божеволіє тоді! Далі прибіжать вовки Вотана, їх звати Гері та Фрекі, вони гризтимуть наші голови, ти відчуєш їхні ікла у черепі! Далі буде восьминогий кінь Вотана Слейпнір, який вдарить нас у голову своїми вісьмома копитами, одне за одним – до восьми! Мало хто витримує Слейпніра, лише одиниці, справжні герої! Але і їм не судилося врятуватися! Бо їх Вотан вражає своїм списом Гунгніром, який наскрізь пробиває голову і забирає твій розум, залишає лише безсиле, виснажене жахом тіло! – він кричить і знову плаче.

– А далі?

– Якщо твоє тіло буде живим, його відпустять, і воно, скоріш за все, втоне десь у болотах. А може, вийде до людей, як зробив начальник першої інженерної групи.

– Це той, що збожеволів?

– Так, горюни його викрали і принесли у жертву Вотану. Він не витримав і вже на воронах збожеволів!

– А другий інженер, чому він застрелився?

– Не знаю подробиць, думаю, що його погано обшукали, не знайшли револьвера. Він, мабуть, сподівався, що револьвер допоможе, але зустрівся з таким нестерпним страхом, після якого неможливо жити! І тепер нам доведеться пережити це! Ні! Ні! Я не хочу!

У професора почалася справжня істерика, як ото з бабами буває. Я лежав спокійно, тільки сумно мені стало, що ось так по-дурному потрапив у халепу. За Моніку я не хвилювався. Всі свої статки я заповідав їй, призначив виконавцем духівниці пана Миколу Хомутинського, окремо написавши про щомісячну виплату Уляні Гаврилівні. Не пропадуть вони без мене, про це я потурбувався завчасно, бо розумів, що з вогнем граюся і всяке може бути. Але все одно було прикро, бо так уже я хотів побачити Моніку дорослою. Бідна дитина, матір у неї забрали, а тепер і батька.

– Тьху! – плюнув я голосно.

– А хтось знає, де ви? – спитав Шищенко.

Довіри я до нього не мав, то збрехав.

– Звісно, знають. Я завжди залишаю докладний лист із описом, куди їду і для чого. До того ж, встиг учора телеграму відправити, де поділився своїм підозрами щодо горюнів. Вже скоро тут поліція буде.

– Нікого тут не буде, – зітхнув професор.

– Чому це?

– Тому що горюни справникові хороші гроші платять і він за них стіною. В найкращому разі приїде справник до «Хусгіна», отримає позачергово грошенят і доповість, що перевірка нічого не виявила, а куди подівся Іван Карпович Підіпригора, невідомо.

– Ну, Іван Карпович Підіпригора – це ж не просто так, це на всю імперію фігура, мене шукатимуть.

– Для годиться і не довго. Бо зараз же війна всіх хвилює. А як почнеться вона, то стане не до вас і ваших пригод.

– А вас чому вирішили зі мною?

– Не знаю. Вийшов із довіри. Може, дізналися, що до мене з контррозвідки приходили, злякалися, що і в них неприємності будуть. Не знаю. Але я не заслужив цього, не заслужив! – він знову довго плаче. – Розумієте, Іване Карповичу, я ж учений! Вчений!

І в якій-небудь іншій країні я б зробив собі кар’єру, став би справжнім світилом! Бо це ж скарб, а не знахідка! Півторатисячолітній уламок зовсім іншого народу, який не просто зберігся фізично, але й зберіг мову та звичаї! Горюни ж досі живуть у довгих будинках по двадцять-тридцять метрів завдовжки, в яких є відділення для худоби! Залишки саме таких хат я відкопував на місці колишніх готських поселень біля Дніпра! А зброя? Ви бачили їхню зброю? Вона майже не змінилася! Це справжнє диво! Таке саме, як відшукати десь римський легіон, що досі розмовляє латиною, розподіляється на центурії та когорти і носить туніки!