Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Німці?

– Німці. Щоправда, обидва з тих німців, що переселилися сюди ще за часів Катерини Великої. Але ж німці. І їм пообіцяли влаштувати скандал, звинуватити у саботажі проти імперії, мовляв, працюють на німецького ворога.

– Дурниці, для цього потрібні докази!

– Які докази, Іване Карповичу, коли всі наче подуріли, шпигунів шукають! Не потрібно ніяких доказів, якщо німці мусили важливу залізницю будувати, а досі не будують! Їх би арештували під оплески!

– Але для суду докази потрібні!

– Суд – то не швидко. До суду їх би в тюрмі потримали.

– Але все одно б випустили. Адвокати б домоглися!

– Так, випустили б, нікуди не ділися, але це ж міг бути справжній скандал. Скандал, у якому прізвища власників і назва самої компанії згадувалися б у німецькому контексті. Після цього про контракти від армії годі було й думати! Вони обложили нас з усіх боків! – полковник вдарив кулаком по кріслу і скривився, наче ось-ось збирався заплакати.

Я дивлюся на полковника і розумію, що відстав від життя. Куди котиться світ, якщо контррозвідка замість того, щоби ловити шпигунів, трясе власних підприємців? Коли я працював в охоронному відділенні, такого не було. Чув, що поліція може потрусити якогось дрібного торговця, але тут же кити, мільйонники, а їх розбирають, наче оселедців у трактирі!

– Власники вирішили, що краще заплатити. І заплатили. А мене звільняють, бо я ж був радником голови правління з питань безпеки. І не убезпечив! Але що я міг зробити, що? – кричав мені Василевський.

– Та не переймайтеся вже так, іншу роботу знайдете.

– Яку іншу? Кому я потрібен? Мені платили за те, щоб я вирішував питання з державою. А я нічого не вирішив! Бо ті хлопці з контррозвідки плювати на все хотіли, їм тільки гроші давай! І тепер мене хіба швейцаром до готелю візьмуть! Ось так! А мені ж борги віддавати треба! Чорт! – полковник ударив себе кулаком по чолу.

– Зачекайте, а що за шпигуна допитують?

– Інженера з порохової фабрики.

– І чому вирішили, що він шпигун?

– Бо німець і минулого літа їздив до Баден-Бадена.

– Але там же води! Багато хто туди їздить!

– Іване Карповичу, зараз досить того, що в тебе прізвище німецьке, і вже не твою провину мусять доводити, а ти мусиш платити і переконувати, що не винний. Такі справи, – полковник допиває коньяк. Зітхає.

– А ви чого тут досі?

– Та справою ж займаюся.

– Забудьте, Іване Карповичу, забудьте.

– Та ні, вже не забуду, бо близько я.

– Іване Карповичу, не лізьте сюди, бо ще й вами контррозвідка зацікавиться.

– Ну, я ж Підіпригора, а не Штайн якийсь.

– Підіпригора, Іване Карповичу, теж не дуже добре. А раптом ви мазепинець?

– Я? Після охоронного відділення?

– Іване Карповичу, їм же не важливо, хто ви є, їм важливо звинуватити. І ось це легко. Зараз багато кажуть про те, що Австро-Угорщина збирається підбурити малоросів на повстання. У Львові спеціальні курси агентів відкрили. А тут ви, Підіпригора. В повіті вашому вами багато хто невдоволений.

– Звідки знаєте?

– Я ж трохи вивчав ситуацію перед тим, як до вас звернутися. Я ж справді винуватий був, що затягнув! Раніше треба було справою займатися, але в мене роман був. Одна балерина у Петербурзі, голову через неї втратив, про все забув. А коли до тями прийшов, пізно вже було! Профукав я своє життя, Іване Карповичу, профукав! Може, таки вип’єте? – полковник узяв із шафи нову пляшку коньяку.

– Ні, дякую. Вип’ю по закінченні справи.

– Воно нікому не потрібне, те закінчення.

– Воно мені потрібне.

– І що вам вдалося дізнатися?

– Дещо. Більшу частину, але бракує кількох фрагментів, щоб скласти всю картину.

– Шпигуни до саботажу будівництва колії якийсь стосунок мають?

– Жодного.

– А хто?

– Розповім усе, коли дізнаюся. Зараз мені треба йти.

– Успіхів, Іване Карповичу, вже вибачайте, що вийшла така дурниця.

– Тримайтеся, полковнику. Ще побачимося.

– Мабуть. Колись, – він гірко посміхнувся.

Я вийшов і пішов відпочивати у кімнатку, яку винаймав. З меблів у мене там були тільки ліжко та стілець, але мені нічого іншого і не потрібно. Перевірив замок, переставив ліжко, акуратно склав одяг, поклав револьвер під подушку і влігся спати. Але не спалося. Думав про справу. У тому, що причетні до неї ці горюни, сумнівів в мене не виникало, але не міг я зрозуміти, як вони довели одного інженера до божевілля, а іншого до самогубства. Якось налякали, але як? Одна справа бабу якусь сільську налякати, яка і в домовиків вірить, і в щезника, і в чаклунство, і в ворожбу, а інша справа – інженерів-залізничників, людей освічений та спокійних. Може, підпоювали їх чим?