Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– От поганці. А зараз ви до них не збираєтеся?

– Мені заборонили займатися цим питанням. Зовсім. До мене навіть з контррозвідки приходили.

– Чому?

– Тому що мої супротивники все роздмухали, наче я німецький шпигун. Добре, що Шищенко я, а, не дай Боже, був би Шредером, ото б вони за мене взялися. Хоча і Шищенко не дуже добре, бо підозрюють, що я в мазепинці подався. На німецькі гроші мрію про Вільну Україну.

– Це як?

– Ну, то австро-угорського генштабу вигадка, щоб відокремити Малоросію від Російської імперії.

– Жах який.

– Та не кажіть. І в цьому мене звинувачують лише тому, що я доводжу, буцімто малороси як народ створювалися зовсім з інших компонентів, аніж росіяни. Але так і є! Так було в минулому, але з цього не випливає жодних наслідків для майбутнього! Он татари, вони геть інший народ, відмінний від росіян, але це не заважає їм бути в імперії, і про жодну незалежність вони не мріють. Так само і ми, малороси!

Я у відповідь закивав, а сам усе думав про горюнів тих.

– А от у них є ще якісь заробітки, окрім перевізництва?

– Та ну що ви, Іване Карповичу, які серед тих боліт заробітки? Тільки тим і живуть, останнім часом дуже непогано живуть.

– Біда для них буде, якщо залізницю побудують, – кажу, дивлюся в очі професору, а той погляд відвів, захвилювався.

– Та чого ж біда, будуть на залізниці працювати.

– Але так вони самі собі господарі, з возами своїми, а на залізниці доведеться працювати під керівництвом. Та й не дуже-то їх візьмуть на залізницю з їхніми характерами складними. Тим більше, що вони ж по своєму хардакають.

– Ну, якось по-іншому влаштуються, то вже не моя справа. Я, Іване Карповичу, більше ними не займаюся і маю забути. Хіба що після війни згадаю.

– Після війни?

– Ага, бо зараз же патріотичні настрої, зараз усі проти німців. У нас он в інституті двоє професорів з німців, так подали прохання про зміну прізвищ на російські, бо ж патріоти імперії та дому Романових. Ось так! Якщо людям прізвища доводиться змінювати, то що вже там казати про наукові розвідки! Зараз тільки й можливо, що розповідати про тевтонських варварів та славетну перемогу над ними! Іване Карповичу, а ви залізницею займетеся, чи що? – він спитав несподівано і тепер сам заглядав мені в очі. Але бачив там спокій і тільки спокій.

– Ні, навіщо мені залізниця, – збрехав я так, що аж сам собі повірив.

– А для чого ж вам тоді ці горюни?

– Та просто цікаві вони. Такі, як секта: виглядають інакше, балакають по-своєму, ото я і вирішив порозпитувати. Але бачу, що нічого для мене цікавого. Якась наука суцільна. Що ж, професоре, дуже вдячний вам за докладну розповідь.

Я підвівся, професор попросив дати автограф, не просто автограф, а з датою. Підписав я, вийшов і пішов. До найближчого закутка, де сховався. Слідкував за професорським кабінетом. Хвилин за п’ять Шищенко вибіг і поспішив кудись. Я за ним. Він побіг на телеграф, там дав телеграму. Коли він пішов, я забіг усередину, обдарував рублем службовця і дізнався, що телеграму професор дав до Шостки, до трактиру «Хусгін». У телеграмі було зазначено: «Питали про вас будьте обережні подробиці при зустрічі».

То професор на горюнів працював. Може, й справді шпигуни? Обсіли порохову фабрику, а як наказ прийде, висадять її під три чорти в повітря і залишать нашу армію з порожніми руками. У сумнівах повернувся я до Шостки. Знайшов полковника Василевського, який пиячив у номері готелю. Був приголомшений, навіть не став на мене кричати, що я знову в Шостці.

– Іване Карповичу? Випите хочете? – спитав, і з того, як непевно слова вимовляв, було зрозуміло, що сам полковник уже п’є давненько.

– Ні, що з вами?

– Нічого, – він махнув рукою, підійшов до столу, вилив залишки коньяку в чашку і впав з нею у фотель.

– Де панство з контррозвідки?

– Допитують шпигуна.

– Шпигуна?

– Шпигуна, – киває полковник.

– Але ви цьому не раді?

– Мене звільнили.

– Вас? За що?

– За те, що не зміг уберегти компанію від неприємностей.

– Яких неприємностей?

– Від виплати сімдесяти тисяч рублів.

– Кому виплати?

– Панам із контррозвідки.

– Але за що? – я вже геть нічого не розумів.

– За те, що вони не арештують власників компанії.

– Пане полковнику, що відбувається?

– Здирництво, Іване Карповичу, звичайне здирництво. Контррозвідка звідкілясь дізналася про наші труднощі з побудовою колії, послала сюди своїх людей. А керівництво в Петербурзі пішло до власників компанії. А в тих у одного прізвище Нойлер, а у іншого – Шнітке.