Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Він би й далі ото тут захоплювався та вихваляв, але я спитав його в лоб про Дуб’янівку. І він потух, наче багаття, у яке цеберко води вилили. Голову похнюпив, замовк, наче аж у крісло своє втиснувся.

– Дуб’янівка? Навіщо це вам?

– Треба.

– Повірте, там нічого цікавого!

– Що це за люди?

– Ну, люди як люди, – він брехав. І боявся. Я відчував, що він боїться.

– А чому говорять дивно?

– Ну, така в них говірка. Та там нічого цікавого, повірте, і…

– Миколо Костянтиновичу! – сказав я різко, і він аж застиг у своєму фотелі. – От ви прочитали про мене багато історій. Так?

– Так, – перелякано вимовив він.

– А хоч в одній було написано, що Іван Карпович Підіпригора – дурень, якому голову морочити можна, і він усе з’їсть? – подивився на нього строго, а він опустив погляд. – Було таке чи ні? – тиснув я далі строгим голосом.

– Ні, не було, – нарешті сказав він.

– Ну ось. А що ж ви оце цирк тут влаштовуєте, дурити мене зібралися? Дарма це.

– Я… Я… – він намагався щось сказати, але не знав, що саме.

– Хто вони такі?

– Хто?

– Ці візники з Дуб’янівки, хто вони такі? Чому виглядають інакше, чому розмовляють інакше, чому їх бояться всі?

– Навіщо це вам? Іване Карповичу, краще не лізьте туди, бо… – він замовк.

– Продовжуйте, продовжуйте!

– Не лізьте туди і все! Просто не лізьте! – він аж закричав. Я мовчки подивився на нього. Іноді мовчання діє краще за крики. Почекав трохи, а потім сказав тихенько:

– Слухаю вас.

Він скривився, аж застогнав, наче не у фотелі сидів, а на сковороді смажився.

– Хто вони?

– Я… я не знаю, я…

– Знаєте. Кажіть.

Він зітхнув. Потім подивися мені в очі.

– Ви все одно не повірите в те, що я скажу.

– Кажіть, кажіть, ви ж їх вивчали.

– Так, вивчав. Чотири роки.

– Навіть у Дуб’янівці бували?

– Бував. Десятки разів.

– І вас пускали туди?

– Мені дозволив війт.

– Хто?

– Війт Гострий, він головний у Дуб’янівці.

– То що це за люди?

– Це… – професор наче не наважувався щось вимовити. Я тільки головою крутив. Бо я вже бачив людожерів, порнографів, вовкулаків, і йому навряд чи вдалось би мене здивувати. – Це готи.

– Хто? – я не розумію.

– Готи. Давнє плем’я германського походження. У другому-третьому столітті вони почали переселення з земель біля Вісли на південь. Частина з них зупинилася аж на Дніпрі, де створила велику державу Ойум. Готи володарювали тут кілька століть, а потім прийшли гуни, жорстокі кочовики, щось на кшталт татар. Готи намагалися чинити спротив, побудували так звані Змієві вали, щоб захиститися від нападів зі степу. Але гуни були занадто могутні, вони розтрощили готів. Більша частина готів вимушена були тікати до Європи, де захопили Італію.

– Італію? – зацікавився я.

– Так, Італію. Вони правили там, аж поки їх не розгромив Юстиніан, імператор ромеїв. Так ось, більша частина готів втекла до Європи, частина пішла до Криму, багато людей загинуло, але ще невелика купка втекла на північ. Ось туди, в міжріччя Шостки та Івотки, де сховалася серед боліт і проіснувала півтори тисячі років!

– Скільки? – здивувався я, бо й півтори тисячі рублів багато, а років так поготів.

– Півтори тисячі років! – професор сказав це з такою радістю та урочистістю, наче ті самі півтори тисячі рублів отримав.

– Той, а не забагато це? Хоч не до створення світу? – захвилювався я, бо чув, що є такі зухвальці, які кудись у минуле так далеко заходять, коли ще Господь нічого і не створив, а вони кажуть, що вже все було.

– Ні, нормально. Від створення ж світу минуло вже сім із половиною тисяч років, а готи жили півтори тисячі років тому. Так ось, частина готів, мабуть, лише кілька сотень, якщо не десятків людей, втекла і сховалися серед так званих Горюнівських боліт, які захистили їх краще за всяку фортецю, бо навіть узимку пройти через них важко. Безпека боліт була плюсом, але мінусом було те, що земля там бідна, врожаї давала погані, часто бував недорід і починався голод, що дуже стримувало зростання населення. Час від часу готи виселялися за межі боліт, але кожного разу їхні поселення знищувалися ворогами, яких завжди тут було багато.

– Які тут вороги? – здивувався я.

– Кочовики. Печеніги, половці, потім татари. У спогадах місцевих залишилося кілька нападів, коли всіх, хто виїхав з Дуб’янівки, було знищено чи забрано в полон. Оскільки вони трималися своїх боліт, не виходили з них, то населення зростало дуже неквапливо. Думаю, що ще років сто тому на болотах жило лише кілька сотень людей. Але потім відбулося швидке зростання, бо у Шостці побудували порохову фабрику і треба було возити порох. Це приносило непогані гроші, й дуб’янівські почали заробляти і плодитися.