Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Обережненько так, але хвіст мій був зовсім недосвідчений, навіть не дивився, чи не йде хто за ним. Привів він мене до трактиру з незрозумілою назвою «Хусгін». Біля того трактиру стояло кілька десятків возів, я так розумію, з Дуб’янівки. Їх можна було легко впізнати через те, що вирізані на них були якісь знаки.

Я зайшов усередину і побачив здивовані погляди. Мабуть, чужі сюди ніколи не заходили. Я удав, що трохи п’яний, і попросив кухоль пива. Прислужник, який ходив із тацею, подивився на чоловіка, що стояв за шинквасом. Чоловік кивнув, і пиво мені принесли. Пиво було смачне, а ось люди неприємні. Дивилися вороже, розмовляли невідомою мені мовою. Дебелі всі, червонопикі та біляві. Наче чухонці з князівства Фінляндського, тільки носаті та вусаті.

Я ще й пива не допив, коли з підсобки трактиру вийшов мій хвіст, схвильований і переляканий, мабуть, лаяли його, що загубив мене. Пішов кудись. Я й не відвертався, бо ж бороду наклеїв, дрантя одягнув, спробуй мене впізнай. Пиво допив і пішов собі. До місцевої лікарні. Там пригостив тютюном двох фельдшерів і розпитав їх про інженерів. І того, який збожеволів, і того, який застрелився. Виявилося, що божевільний був побитий, але вирішили вважати, що коли в лісі вже божевільним бігав, то об дерева стукався.

– Тільки не зрозуміло, звідки у нього синці на руках, – сказав один із фельдшерів.

– На руках?

– Ага, ось тут, – він показав на кисть.

– Зв’язаний він був, чи що?

– Та отож, – фельдшери дружно закивали головами.

– А поліція що?

– А поліції воно треба? Божевільний і божевільний.

– І як він, спокійний був чи буйний?

– Та різний. То лежить собі, наче спить, а потім як почне кричати, вириватися, так що троє санітарів його ледь тримають. Коли його збиралися везти до Харкова, так довелося снодійного подвійну дозу дати, бо не давався, щоб в екіпаж його посадили.

– І чому?

– А бозна, божевільний же.

Щодо другого, то фельдшери не сумнівалися, що сам застреливсь.

– Опіки на скроні, впритул револьвер тримав. І теж весь сивий.

– Як сивий? – дивуюся я і згадую фотографію, яку полковник Василевський мені показував. – Наче він голомозий був.

– Голомозий. Але ж волосся не тільки на голові росте. То ото всюди, де волосся було, став сивий, навіть на грудях. Наш патологоанатом аж збирав лікарів, показував.

– Хто збирав? – питаю.

– Патологоанатом. Це такий лікар, який трупи ріже.

Поговорив я і з тим патологоанатомом. Він був лікар, може б, і взагалі не розмовляв із простим мужиком, але дуже його ця тема хвилювала. Любить наш народ побалакати про щось страшне.

– Покійний якийсь шок пережив.

– Що за шок?

– Не знаю, мабуть, переляк якийсь. Ото тому й посивів, і очі у крові.

– Як у крові?

– Судини там полопалися, так буває від перевантаження або різкого нервового напруження. Про те саме свідчать рани на губах та руках.

– Які ще рани?

– На губах – від зубів, на руках – від нігтів. Покійний закусив губи та стиснув кулаки так, що сам себе травмував.

– Дивно якось, – киваю я головою.

– Дуже дивно.

– І що ж там сталося?

– Згідно з офіційною версією, інженер напився до білої гарячки, під час якої й застрелився.

– А ви як думаєте?

Лікар дивиться на мене. Аби був я освіченою людиною, то, може б, і не сказав, а перед мужиком чого там уже стримуватися.

– Думаю, що це випари Горюнівських боліт.

– Що за випари?

– Які впливають на психіку. Це ж не перший випадок. Час від часу таке трапляється, що знаходять тут божевільних. Заходять люди на Горюнівські болота і втрачають розум. Місцеві про це знають, то їх і батогом туди не заженеш. Здебільшого приїжджі страждають. Може, коли залізницю збудують, засиплють болота, і припиниться це.

– Зачекайте, але ж Дуб’янівка серед Горюнівських боліт. А ці як там живуть?

– Ось ці живуть. Вони ж там споконвіку жили. Якось призвичаїлися. Ніхто у болота не піде, окрім дуб’янівських. Про них погана слава йде. Така погана, що туди жоден піп не їде. Церква наче є, але давно стоїть порожня. І лікарі туди не хочуть їхати, і вчителі. У результаті живе Дуб’янівка як на острові. Балакають ото своєю говіркою, яку тільки професор Шищенко розуміє, возять вантажі, живуть окремо. Могли б уже і в Шостці оселитися, але тут у них лише трактир «Хусгін», де вони збираються. Можуть у трактирі переночувати, не більше, а живуть тільки у Дуб’янівці.

– А що ото назва означає, «Хусгін»?

– Мабуть, по-їхньому щось. А в народі називають трактир «Гускою». Тільки туди з місцевих не ходить ніхто, бо ж бояться дуб’янівських. А ти чого розпитуєш про них?