Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Що ж, матиму за честь працювати з вами.

– Навзаєм, – Василевський потиснув мені руку. Члени правління на це не наважилися, бо ж столичні тузи, а тут мужик простий. Але попросили автограф. У кожного було по кілька журналів з оповіданнями Маєвського про мої пригоди. Пани з правління дуже соромилися свого прохання, мабуть, здобували автографи для дітей, яким не могли відмовити.

Я підписав журнали, провів гостей за двір, і вони поїхали геть. Коли тут прибіг граф, який почув торохтіння двигуна.

– Хто це були?

– Мої читачі зі столиці.

– Хто? – не зрозумів граф спросоння.

– Читачі. Дуже захоплюються моїми пригодами, приїздили по автограф аж із Петербурга.

Я подивився на графа і помітив, що настрій у нього різко зіпсувався, он аж губу закусив.

– Ну ось, завжди так! Комусь слава, а комусь завжди залишатися у тіні! – махнув рукою і пішов у двір.

Останнім часом Маєвський дуже переймався, що Івана Карповича Підіпригору всі знають, а графа Климентія Маєвського – тільки найбільш прискіпливі читачі, які дочитуються, хто автор записок. Хотілося графові слави, щоб і його впізнавали, і за ним бігали, автографи просили. Як мені відомо, граф подавав до журналів історії про свої пригоди в Африці під час англо-бурської війни, та жодної не надрукували, бо всіх цікавив славетний сищик Підіпригора. Ото граф і переймався.

Я пішов його заспокоювати, попросив залишитися на кілька днів, погостювати. Не хотів, щоб Уляна Гаврилівна залишалася сама. Граф радо погодився, бо вдома у нього їсти було нічого, а ще дуже вже подобалася йому моя друкарська машинка, то останнім часом він на ній усе набирав.

Владнав усі справи вдома і вже наступного дня вирушив до Шостки, невеличкого містечка Чернігівської губернії, про яке тільки чув, але жодного разу там не був. Прибув туди лише під вечір. Прибув потягом, але досить дивним. Лише два вагони, які тягнув невеличкий, наче іграшковий, паровоз. Тягнув дуже неквапливо. А коли двічі переїздили ми мости, то хитало нас на них, і жінки аж хреститися почали, а потім зарікалися більше залізницею до Шостки їздити. Я за життя багато поїздив, але такої залізниці ще не бачив. Зрозуміло, чому вирішили нову колію будувати, бо стара що є, що немає.

У Шостці вийшов, спитав чи далеко готель «Клементина». Виявилося, що ні. Містечко саме було невеличке, то я вирішив пройтися. Ну, і як завжди, одразу взявся розвідку робити. Це ще в армії навчився, що спочатку дізнайся про все, а потім уже дій. Зайшов до трактиру поруч, побачив дідка у формі залізничника, який після роботи попивав горілку та закусював її оселедцем. Оце за що люблю я залізничників, так за те, що ніколи чарку не проминуть, тут уже точні, наче годинники. Підсів я, забалакав.

– Ми по мосту їхали, так він аж хитався! Що за диво?

– Та яке диво? Розікрали ж усі гроші на будівництво, а потім ліпили з того, що було. Замість двох колій, як за проектом було, одну зробили, та й ту так погано, що кожного року аварії. Ще пасажирські потяги так-сяк ходять, а вантажні – ні, – зітхнув мій співрозмовник. Судячи з мундира його затяганого, жив він самотньо, а такі поговорити люблять.

– Кажуть, нову тепер колію збираються будувати.

– Та наче збираються, – киває чоловік і сумно дивиться на порожню карафку.

Замовляю йому кухоль пива, що співрозмовника мого дещо пожвавлює.

– Хочуть збудувати, але не збудують, – крутить головою він.

– Знову розкрадуть гроші? – здогадуюся я.

– Та ні, через місця погані вести збираються.

– Які такі погані? Я їхав, нічого підозрілого не помітив.

– Так нову ж колію в іншому місці збираються прокладати. Прямо на Ямпіль. А там же Горюнівські болота. Казна-що там.

– Горюнівські болота?

– Ага. Де інженер Кейхіль втопився.

– Втопився? А я чув, що збожеволів тут хтось.

– Збожеволів інженер Чердаков, який приїхав нову колію робити. А Кейхіль двадцять років тому стару будував. Роберт Степанович, хороша була людина, спеціаліст! Я його особисто знав. Поки він живий був, порядок тримався, будували на совість. А як помер, то безлад почався, розікрали все, зробили колію, по якій їздити не можна.

– А чого той Кейхіль у болота поліз? Сп’яну?

– Ні, що ви! Він же і не пив! Виразка в нього була, саму кашу вівсяну їв, бідолаха.

– Тоді як же?

– А просто погані там місця. Хотіли ж і тоді колію робити на Ямпіль, але ото Кейхіль втопився, потім робочі похворіли, казна-що почалося, і повернули колію на південь. Воно-то гак потягам робити, коли на Москву їхати, але вирішили, що краще хоч так. Воно б і нічого, якби не розікрали все. А так вийшло, що наче дорога і є, а насправді – немає! Дуб’янівські мужики досі тим заробляють, що до станції возять.