Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Та ви що, як же ж не воювати тут? – дивується граф. – Та це ж такий шматок! Багаті землі! Німеччину ще з французиками доведеться поділити, а ось уже Австро-Угорщина вся наша! Вихід до Адріатичного моря, до братерської Сербії, яка теж під оруду Романових аж побіжить! А після того Константинополь звільнити! І відновити Візантійську імперію в колишніх межах, зі звільненням Святої землі включно! Як від такого відмовитися можна? Благословенна ціль!

– Та воно-то так, але ж не кажи гоп, поки не перескочиш, – сумніваюся я. – Невже Японську війну забули?

– Та то випадковість була! Дурниці! Зараз ми вже готові! І не ми ж одні проти тевтонських варварів, з нами і Франція, і Британія – володарка морів! Знищимо і переможемо! – граф аж кричати починає, так захоплюється.

– Тихше ви, Моніка спить, – заспокоюю його.

– Тільки війна почнеться, я одразу на фронт подамся! – каже Маєвський пошепки і випиває чергову чарку коньяку. Я тільки головою кручу, бо ж не здогадується граф, що на фронті ані обідів від Уляни Гаврилівни, ані коньяку, ані крісла зручного з ковдрою немає. На фронті кров та пилюка.

– Невже воювати зібралися?

– Як треба, і воювати буду! – каже Маєвський урочисто. – Але думаю, що нашим диво-богатирям, солдатам російським, допомога моя не потрібна, то мушу на фронті бути, щоб описувати подвиги ратників наших!

О, думаю, якщо він буде і війну описувати, як мої історії, то це така каша буде, що гречки жменька, а все інше сіль та перець насипом.

– Ех, Іване Карповичу, в які прекрасні часи ми живемо! – зітхає Маєвський.

– Чим же прекрасні? – дивуюся я, бо ото дуже вже не подобається мені війна.

– А тим, що після здолання ворогів зовнішніх ударять і по ворогах внутрішніх, бунтівників усіляких здолають, після чого такий тут рай буде! Та ще з виходом до Адріатичного моря. А там сів на корабель – і в Італії! Ох, Іване Карповичу, яка чудова країна та Італія! – каже граф і як ножем по серцю мене ріже.

– Ви там наче були, – кажу.

– Не був. Але багато читав про неї, альбоми дивився. Прямо рай Божий на землі. Треба буде обов’язково й Італію захопити.

– Навіщо?

– Ну, там же Папа Римський сидить. Треба на нього натиснути, щоб ото не комизився, а повертався у православ’я, разом зі всіма своїми вірними.

– Графе, ви ж поляк наполовину, а таке кажете!

– І на крихту я не поляк! – знову аж кричить Маєвський. – Я – руська людина!

– Ваш же дід у польському повстанні участь брав.

– Не дід він мені! Не дід!

– А по матері предки, які з роду Осик, так ті з Мазепою були, – кажу я, бо колись читав про рід Осик-Маєвських у книзі про дворянські роди Полтавської губернії.

– І вони мені не предки! – дратується граф.

– Та не кричіть, справа ваша, хто ваші предки, – заспокоюю його я.

– А от ваші хто? – питає гнівно граф.

– Мати з селян, а батька не знаю.

– Як не знаєте? – дивується Маєвський.

– А так. Мати моя втекла з дому, бо її хотіли віддати за старого, але багатого мірошника. Він їй нелюбий був, але батьки наполягали, то вона втекла. Вийшла одного разу вночі й не повернулася.

– Самогубство? – лякається граф, який ніколи не сильний був у логіці.

– Всі так думали, що втопилася десь. А потім через два роки хтось поставив перед двором діда мого корзинку з малюком. І запискою від мами, в якій вона просила дитину не кидати і виростити.

– Нічого собі! І що далі? – граф захопився, дуже вже він любить історії всілякі.

– А нічого. Дід мій був норову суворого, то приймати мене відмовився, наказав у Полтаву відвезти до притулку. Але дядько мій, що вже жив окремо, забрав мене собі. Бо дуже сестру свою, матір мою, любив.

– І що далі?

– Що? Виріс я.

– А мати?

– Більше про неї нічого не чув.

– Що ж із нею сталося?

– Не знаю. Але ото в колисці, в якій мене привезли, простирадла були батистові, дорогі. То по селу чутки ходили, що вона з кимось зв’язалася багатим і родовитим. А як насправді було, то не відомо.

– Нічого собі у вас історія, Іване Карповичу! А чого ж ви мовчали? – знову кричить Маєвський, який і без коньяку гучний, а з коньяком так наче патефон якийсь.

– Тихіше, графе. Я не казав, бо ви не питали.

– Не питав, бо не знав! Слухайте, а якщо батько ваш невідомий, то чого ви Карпович?

– Дід мій дуже коропів смажених любив. То наказав записати мене Карповичем, мовляв, що батько мій Карп, і аби дід його знайшов, то з’їв би.

– А Підіпригора звідки?

– Підіпригора – дідове прізвище, яке мені дядько мій дали.