Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Ви що робите! Іване Карповичу, це неабияка цінність! Їх треба зберегти! Дайте мені дістати ту книгу!

– Ні! – я не пропустив графа до пічки. – Це богопротивні книги, вони вчать страшного і не мусять існувати!

– Але…

– Графе, я спалю їх усі, – сказав неквапливо, карбував слово за словом, і граф відступив.

– Ну, як хочете. Але для спеціалістів вони були б цікаві, й там, може, не тільки щось погане, але й корисне і…

– Ні!

Я спалив усі ті книжки, всі до одної, хоч як граф мене не переконував, що цього не можна робити. Спалив, уважно перетрусивши все кочергою, щоб і клаптика цілого не залишилося. Тільки залізні остови обкладинок. Потім сів чекати. Десь уже ближче до вечора у чудовиська почалися судоми. Він бився в них кілька годин, і на це страшно було дивитися. Маєвський аж із хати вийшов, а я тримав вовкулака на прицілі. І дивився, як чудовисько перетворюється на людину. Коли судоми закінчилися, переді мною лежав обхідник. Весь у крові, з декількома важкими пораненнями. Я перев’язав їх, бо не хотів, щоб обхідник помер раніше, аніж я того схочу.

Нарешті він розплющив очі. Побачив мене і вишкірився, аж зарикав.

– Що, потворо, не чекав, що я тебе вполюю? – спитав у нього.

– Тобі просто пощастило, великий слідчий Іване Карповичу, – він недобре посміхнувся.

– Як ти ставав вовкулаком?

– Я не хочу з тобою розмовляти.

– Може, це допоможе? – я дістав із печі розпечену кочергу. – Ні?

Я побачив, як він напружився, і зрозумів, що він не вміє терпіти біль.

– Повторити питання?

– Навіщо тобі це знати?

– Треба, – я підніс кочергу до нього, і він затремтів, голий та жалюгідний.

– Я розповім, розповім!

Я поклав кочергу в піч, щоб не холонула. Не відводив погляду від обхідника, тримав у руці револьвер.

– Я ставав вовкулаком, коли пив зілля.

– Зілля? Хіба від зілля можна стати вовкулаком?

– Можна.

– Але чому ти не виходив на полювання у повний місяць?

– Щоби не зустріти справжніх вовкулаків.

– Що? Яких це справжніх?

– Уроджених. Вовкулаків від батька.

– Ти не такий?

– Я народився людиною, жалюгідною потворою, якій не було місця в цьому світі!

– То ти не вовкулак?

– Ні. Я просто перевертень. Я ставав вовкулаком тимчасово, і я не маю безсмертя.

– Не маєш?

– А як би інакше ти мене поранив звичайними кулями, а не срібними! Мене бере залізо, і я смертний.

– Навіщо та полював на дітей?

– На яких дітей? – він робить вигляд, що не розуміє.

Я дістаю кочергу і притискаю йому до шкіри. Він верещить як різаний. У кімнаті чутно плач, звідти виглядає схвильований Боротянський.

– Не жартуй зі мною, – кажу обхіднику і ховаю кочергу в пічку. Він стогне, потім бачить Боротянського і чомусь посміхається.

– І ти тут? – хрипить чудовисько.

– Навіщо ти полював на дітей? – знову питаю я.

– Щоб добути крові, – каже він.

– Для чого тобі кров?

– Не мені. Їй, – обхідник киває у бік кімнати, з якої чутно плач дівчини.

– Що за маячня? – обурюється Боротянський. До хати обережно заглядає Маєвський.

– Не маячня, – хрипить обхідник. – Раз на місяць їй потрібна свіжа кров немовляти.

– Для чого? – аж кричить Боротянський.

– Щоб жити.

– Маячня!

– Ні.

– Вона й так жива! – Боротянський наступає на обхідника, наче ось-ось кинеться на нього з кулаками.

– Ні, – обхідник крутить головою. – Вона мертва. Бо я створив її.

– Що? – з жахом питає Боротянський.

– Поліну створив я. За давніми рецептами Кабали. Але які б не були досконалі рецепти, людина не може досягти вміння Бога. Ніхто з людей не створить справжню живу людину. Лише схожу на живу. Я створив Поліну, але вона не може жити самостійно. Щомісяця їй потрібно брати купіль із трав і свіжої дитячої крові, інакше вона помре. Ось я й добував для неї кров.

– Покидьок! Не смій брехати! – Боротянський кинувся бити обхідника ногами, довелося відтягнути.

– Заспокойтеся! – кричав я Володимиру.

– Він бреше! Бреше!

– І нехай, що йому ще залишається! – заспокоював я.

– Я не дозволю! – все кипів Боротянський.

– Спитайте у Поліни самі. Спитайте, – прохрипів з долівки обхідник.

Боротянський побіг до кімнати. А коли за хвилину повернувся, то на нього страшно було дивитися. Обхідник задоволено посміхнувся.

– Їй потрібна кров, – сказав він. Цього разу Боротянський не кричав. Вирячився у порожнечу і стояв.

– Навіщо ти створив її, потворо? – спитав я в обхідника. А той засміявся.

– Навіщо? Щоби жити з нею!