Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Що? – розгублено прошепотів Боротянський.

– Те! В мене був горб і не було грошей. Я був нецікавий та огидний жінкам! Навіть проститутки – і ті ледь тамували нудоту, коли спали зі мною! А я ж хотів мати витончену та гарну жінку, яка б кохала мене! Але ваш Бог позбавив мене цього, зробивши жалюгідною потворою! То я вимушений був піти ось на це: створити собі ту жінку, якою хотів володіти! Я створив її! Та виявилося, що їй потрібна кров. Раніше ми жили у Кишиневі, але там добувати кров було важко. Бо вовків там не було зовсім, лісів теж, і майже одразу пішли чутки, мене почали шукати. Тоді я вирішив поїхати звідти. Знайшов це місце, безлюдне, але оточене великою кількістю сіл та хуторів. Ярками та гаями було легко ховатися і нападати, я вбивав усіх, хто хотів позбавити мене місця обхідника, і полював на дітей. Я не вбивця, я був вимушений забирати кров немовлят, щоб Поліна не вмерла!

– Господи! – зітхає граф.

– Але вона ж того варта! Чи не так? Яка в неї витончена краса! Вона справжня королева! І це я її створив, я!

– Негідник! – кричить Боротянський, я ледь встигаю завадити йому дістати револьвер і вбити обхідника.

– Заспокойтеся!

– Я вб’ю його! – кричить Боротянський.

– Вбивай! І Поліна загине! – кричить обхідник. – А якщо ти залишиш мені життя, я залишу тобі її!

– Що? – питає Боротянський, який вмить слабшає в моїх руках і вже не виривається.

– Залиш мені життя, не вбивай! І я стану твоїм слугою. Я буду добувати кров для Поліни, і вона буде жити! Вона буде твоєю! Вона надзвичайна жінка, вона…

Я стріляю йому в голову. Акуратна дірочка в лобі, подив у його очах і смерть.

– Матір Божа! – видихає граф.

– Що ви зробили? – ошелешено питає Боротянський.

– Те, що мусив, – спокійно кажу. – Цей покидьок почав спокушати вас. Не можна давати злу спокушати себе, бо обов’язково програєш. Він убив сотні діточок, він був небезпечний та підступний. Я мусив убити його, щоб зупинити.

– Але… Поліна… – розгублено каже Боротянський.

– Якщо цей покидьок брехав, то вона житиме. Якщо ні, то помре.

– Я не хочу, щоби вона помирала!

– Володимире, не все в цьому житті відбувається так, як ми хочемо. Одягайте її, і треба їхати звідси.

Коли всі вийшли з хати, я підпалив її. Навколо багато слідів, але знову пускався сніг, починав дути вітер, тож до ранку все буде сховане.

Ми зібрали коней, запрягли в сани і поїхали. Боротянський довіз нас до Ромен, сам поїхав у свій маєток. Я забрав Уляну Гаврилівну та Моніку, ми повернулися на хутір. Там я поховав бідних песиків і почав жити далі. Граф гостював у мене кілька днів, ми удвох вигадували, як треба написати про цю історію, щоб пустили у друк. Багато чого довелося змінити.

Тим часом обгоріле тіло обхідника знайшли у його спаленій хаті. Біля тіла знайшли залишки пляшки й вирішили, що обхідник напився, не зачинив грубу, заснув і згорів у пожежі, що розпочалася. Ніхто за ним не плакав, вкинули у землю і забули. Також не згадували, де ділася його сестра. Немає і немає.

Голубовського відпустили, бо приїхала та жінка, з якою він зустрічався в ніч, коли загинула дитина. Дякувати Богові, жінка була католичкою (за православну його б зі світу зжили), а ще погодилася дати свідчення, тож прикажчика відпустили. Але роботу він утратив і скоро поїхав кудись. Казали, що в Америку, про яку так запально розповідав.

Поступово про цю історію почали забувати, тільки я пам’ятав, і коли минув місяць з часу останнього вбивства дитини, поїхав до Боротянського. Він зустрів мене зблідлий і виснажений.

– Що з нею? – спитав я, хоча відповідь була на обличчі господаря.

– Вона вмирає.

– Вмирає?

– Так, каже, що їй холодно. У кімнаті натоплено, вона лежить під купою ковдр, я обклав її грілками. Але вона холодна як лід. Лікарі не розуміють, що відбувається.

– Значить, обхідник казав правду, – скривився я і подивився Володимиру в очі. – Розумію, що це важко, але їй треба дати померти.

Він почав плакати.

– Іншого виходу немає. Вона не жива, ніколи не була живою, жила за рахунок життя безневинних діточок.

– Я розумію, – застогнав він і плакав далі. Потім стиснув кулаки. – Я все вирішив. Не хвилюйтеся, Іване Карповичу.

Я не хвилювався, але залишився подивитися за будинком. Якби я побачив, що Боротянський збирається кудись їхати, я б зупинив його. Присягнувся іменем Моніки, що жодна дитина більше не загине. Та Володимир нікуди не поїхав, ані ввечері, ані вночі. А зранку повіз ховати тіло Поліни на цвинтар у Ромнах. Я бачив її у труні. Красиву якоюсь неземною красою. Але в мене не було жодних сумнівів, чи правильно я вчинив. Бо знекровлених дітей більше не знаходили. Це припинилося, сподіваюся, що назавжди. Тож коли я вкладав Моніку спати, я знав, що мені немає про що хвилюватися, як і всім батькам у навколишніх повітах.