Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Господи! Тоді нам потрібні срібні кулі! – закричав граф. – Вовкулаків беруть лише срібні кулі!

– Якби так, графе, то ви були б уже мертвий. Але ви поранили вовкулаку звичайним шротом, посікли всю ногу і він вимушений був тікати. То обійдемося без срібла.

– Тобто він вовкулака! Він міг убити мене, коли я забрав його сестру! – каже Боротянський і починає тремтіти. – Вона теж вовкулака?

– Не знаю. Навряд чи, бо чудовисько діяло саме. Вовкулака у всіх випадках був один, то я думаю, що сестра обхідника ні до чого.

– Оце так історія! Ми прогримимо на всю імперію! – кричить Маєвський.

– Ми нікому про це не розповімо, – заспокоюю його я.

– Як? Чому? – граф вирячується на мене.

– Тому, що це буде страшний скандал. В серці імперії чудовисько вбиває немовлят сотнями, а поліція та влада нічого не помічали. Це ж ганьба для держави та правлячого дому. За таке мене до Сибіру відправлять. І так я тут усім заважаю жити.

– Ми не можемо мовчати! Ми мусимо вказувати на недоліки, щоб виправляти їх! – кричить Маєвський.

– Іван Карпович має слушність, – каже Боротянський. – Така історія – наче бомба, кинута у генерал-губернатора. Може, навіть гірше за бомбу. Це буде такий скандал, який нас знищить.

– То що робити? Залишити все як є? – верещить Маєвський.

– Ні, ми просто вб’ємо чудовисько і покладемо край його злочинам. Іншого виходу немає, – кажу я.

– Ні, я… ми мусимо розповісти всім про небезпеку! А що як є ще чудовиська, які діють в інших повітах? Ми мусимо захистити дітей! – кричить Маєвський, який, мабуть, уже бачив у мріях цю історію в журналі, історію, яка б чудово продавалася, бо люди охоче платять за жах і щасливе закінчення.

– Про це ніхто не мусить дізнатися, – наполягає Боротянський, який значно краще від графа розуміє, що і як у нашому Отєчєстві.

– Але як тоді бути з Голубовським? Його ж звинувачують у вбивстві, яке насправді скоїв вовкулака! – питає спересердя граф.

– Ніяк не бути! Зараз усіх влаштовує, що винен у вбивстві жид, він зізнався і буде засуджений. Одне вбивство, злодій є, він буде покараний, і все добре. А якщо випливе, що вбивств сотні, що поліція нічого не робила, влада не помічала, то від цього гірше буде всім! – пояснює Боротянський.

– Але Голубовський не винен! – кричить граф.

– Він – жид! Чого ви так хвилюєтеся за жидів? – не розуміє Боротянський.

– Я хвилююся за правосуддя і справедливість! – не може заспокоїтися граф.

– Спокій Отєчєства важливіший, аніж справедливість, тим більше щодо до якогось жида!

– Держава, побудована на брехні та несправедливості, загине, наче Вавилон! – граф так розійшовся, що схопив рушницю і гепнув нею по підлозі саней. І тут пролунав постріл. Маєвський заверещав і випав з саней у сніг. Коні понесли. Боротянський ледь їх спинив.

– Швидше! – кричав я графу, який біг до нас. Ми були неподалік від хати обхідника, і він міг почути постріл. Нарешті переляканий Маєвський стрибнув у сани, і я нагнав коней. Граф почав вибачатися, що не хотів стріляти, що це вийшло випадково.

– Мовчіть! – рикнув я.

Ми поступово наближалися до хати обхідника. Здавалося, що сани повзли, наче слимак, хоча коні вибивалися з сил. Я заспокоював себе тим, що якщо обхідник спробує тікати, то йому теж доведеться борсатися у глибокому снігу. А в нього поранена нога.

Ось нарешті ми викотили до хати обхідника. Бачили все, що навколо, йому було не втекти.

– Володимире, візьміть рушницю, – наказав я Боротянському.

– Дайте мені хоч револьвер, – попросив граф. Він весь аж тремтів від нервів.

– Не дам. А то ще перестріляєте нас. І мовчіть.

Ми зупинилися біля залишків паркана. Ми з Боротянським вилізли з саней і пішли до хати, наставивши зброю. Снігу майже по пояс. Показав Боротянському, щоб тримався під стіною, бо в обхідника був револьвер. Треба було берегтися, щоб він не перестріляв нас із вікна. Тиша, наче в хаті нікого і немає. Але є, коли під’їздили, бачили дим з димаря, хтось пічку топив. Я чую якийсь тупіт усередині хати. Потім два різких кроки. І вже біжу до двох вікон, що виходили на вулицю. Дзенькіт розбитого скла, крик графа та іржання коней. Я вискакую з-за рогу і бачу, як коні тупцюють дибки, а потім кидаються тікати. Не дивлюся в їхній бік, бо бачу величезну чорну постать, що стрибає по снігу. Якби чудовисько було на чотирьох лапах, воно б встигло видертися на насип і сховатися за ним. Але задня лапа в бинтах, інша лапа послизнулася, вовкулака впав у сніг, тут же підхопився, та цієї миті мені було достатньо, щоби я видихнув і прицілився. Постріл збив чудовисько вже на самому верху насипу. Вовкулак упав, підхопився, я вистрелив із другого ствола. І вже біг із револьвером. Дерся на насип, побачив, як вовкулак, що скотився униз, намагається бігти до лісу, сховатися за деревами, які могли його врятувати. Я випустив у нього всі сім набоїв з револьвера. Влучив мінімум п’ять разів. І чудовисько впало. На насип заліз Боротянський, що важко дихав. Я вихопив у нього рушницю і поліз униз, де борсалося чудовисько. Воно було все в пораненнях, але ще живе. Навіть спробувало кинутися до мене, то довелося розстріляти вовкулаку обидві передні лапи. Тепер він лише борсався у снігу і ричав. Здоровезний. Удвічі, якщо не втричі більший за найбільшого вовка. Він стікав кров’ю, але якою ненавистю були налиті його очі!