Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Звідки?

– Та їздив до обхідника нашого, Федьки Монтяна.

– Горбатого?

– Так, до нього.

– А що з ним?

– Поранився, гад такий, – каже санітар із лікарні й плює з задоволенням.

– Як поранився?

– Не знаю. І знати не хочу. Хай йому цур, тому Федьці!

Я дізнався, де фельдшер живе, поїхав до нього. Довго стукав, поки прокинувся він.

– Що треба? – вийшов з хати, морда пухла, перегаром тхне.

– Що там із Монтяном трапилося?

– А тобі яка справа? – питає грубо.

– Я – Іван Карпович Підіпригора! Чув про такого?

– Іване Карповичу! Чув, звісно! Ми журнал із вашими оповідками виписуємо! – одразу запросив до хати і розповів, що обхідник, коли рушницю заряджав, випадково поранив собі ногу. – Праву. Від коліна до ступні посікло дуже шротом. Я довго той шріт виколупував. Казав, що до лікарні йому треба, але не схотів він. Відлюдько ще той.

– А хто тебе покликав до нього?

– Та сестра його. Вона і візника найняла, і мені заплатила, і самогону дала. Молодець дівка, така, наче панянка, тільки незрозуміло чого вона того Федька тримається.

– Рана важка?

– Ну, жити буде, але на ногу ще довго не ставатиме. А може, і кульгатиме, якщо сухожилля пошкоджені. Воно б лікарю подивитися, а я що, я – фельдшер, тільки й того, що рану обробив та забинтував. А чого ви цікавитесь, Іване Карповичу?

– Нічого підозрілого в хаті не помітив?

– Ні. Тільки то ж не хата, а якась біда. Стара, брудна, вже сто років не білена, підлога земляна, пічка облуплена. Я ото в російських губерніях працював – там останні п’яниці в кращих живуть.

Подякував я фельдшеру, автограф на журналі залишив і пішов. Згадував того Федьку, але наказав про нього не думати, бо ж вовкулаку треба шукати, дітей рятувати. Ішов-ішов, а потім зупинився. Наче ото блискавкою мене вдарило! Побіг знову на станцію, там дещо дізнався, далі візника взяв і до бібліотеки. Мене туди пускати не хотіли, бо ж мужик, добре, що Маєвський якраз виходив.

– Перевірив усе, Іване Карповичу! З тих дат, які ви дали, жодна не випадала на повний місяць! А що це за дати?

– Мапа повіту у вас є? – питаю.

– При собі – ні, але онде книгарня, там купити можна.

– Купіть, будь ласка! Тільки швидше!

Граф пішов купувати, я чекаю, аж тут під’їхав Володимир Боротянський.

– Іване Карповичу, доброго дня!

– Доброго дня.

– Як там моя справа? – питає пан.

– А зараз дізнаємося!

Маєвський з мапою вийшов, я її розстелив, узяв список зі вбивствами дітей і почав по черзі на мапу наносити. Половину наніс, а вже все зрозуміло стало. Бо наче по колу ті випадки траплялися у селах у діаметрі десь верст від десяти до тридцяти. І строго за рухом стрілки годинника все відбувалося, тобто наче хтось навмисне слідкував, щоб не абиде вбивати, а суворо по черзі. За два роки виходило коло і починалося нове. А центр кола був приблизно на порожньому місці мапи, де лиш болота були позначені та залізнична колія. На мапі більше нічого позначено не було, але я ж то знав, що там хата обхідника Монтяна стоїть! Того самого, який з’явився тут одразу після того, як запрацювала залізниця. Тобто сімнадцять років тому. І список лікаря Коцюби починався теж сімнадцять років тому!

– Володимире, чи не хочете до нашого знайомого з’їздити? – закричав я.

– До кого це? – здивувався Боротянський.

– До обхідника!

– Навіщо? – він аж злякався.

– Бо є в мене серйозна розмова! Їдьмо! Тільки заїдемо по зброю!

У Хомутинського забрали мій арсенал і вирушили, не зволікаючи ані на мить.

– Іване Карповичу, що сталося? – спитав Маєвський, коли ми вже виїхали з міста.

– Навіщо ми їдемо туди? – поцікавився Боротянський.

Обидва пани були трохи перелякані й здивовані моєю поведінкою.

– Скоро все побачите! Пішли! – я наганяв коней Боротянського, вони були свіжі й аж летіли дорогою. Гірше справи пішли, коли повернули з дороги на цілик до хати обхідника. Там снігу було багацько, і коні загальмували.

– Іване Карповичу, все-таки розкажіть, що відбувається! – наполягав Боротянський.

Я довго не хотів говорити, але і граф, і Боротянський дуже вже на мене насіли, а я, дурень такий, розслабився, подумав, що справу зроблено. То й розповів усе, що дізнався. Про появу в цих краях зловісного обхідника і про початок кривавих убивств малюків. Які тривали сімнадцять років, але тепер зупиняться раз і назавжди.

– Зачекайте, то ви вважаєте, що обхідник – вовкулака? – здивувався Боротянський і закрутив головою.

– Так. Ось мапа з випадками нападів на немовлят. Бачите, це коло, всередині якого хата того покидька! А тепер дивіться, як він діяв. Рухався по колу, ніколи не порушував порядку! В одному і тому ж самому селі ніколи не з’являвся раніше, аніж за два роки!