Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Приїхав я пізно, потім ще Уляна Гаврилівна нагодували мене вечерею, темно зробилося, і я залишився. Хвилювалася вона, що вас довго немає, і казала, що серце щось чує недобре, я й уваги не звернув. Попросився переночувати у вас у кабінеті, де хотів попрацювати. А там у вас портвейн стояв, – Маєвський винувато розводить руками.

– Далі! Далі! Що було далі!

– Ну, Іване Карповичу, ви ж знаєте, що слабка я людина і ото хотів чарочку випити та за роботу взятися, а випив усю пляшку. Ви вже вибачте.

– Далі! – верещу я і жену Чалого.

– Та не поспішайте ви так, уже немає сенсу поспішати, – вгамовує мене граф.

– Далі!

– Далі серед ночі прокинувся я у вашому прекрасному фотелі від того, що пити хочеться. Свічка догоріла і потухла, нової я не знайшов, у темряві вниз іти по сходах не схотів, бо вже раз звідти падав. Коли згадав, що вікно з кабінету вашого на дах виходить, а там же сніг. Хотів узяти жменьку та спрагу втамувати. Відкрив вікно, а на вулиці бозна-що робиться.

– Що – бозна-що?

– Наче собаки чубляться. Рикання, скавчання. А я ж ваших песиків знаю, що дебелі та сміливі. Хто б на них напасти міг? І подумати страшно! Але я не злякався, побіг до шафи, де у вас зброя. На щастя, шафа незачинена була. Схопив я рушницю вашу, двостволку, і знову до вікна підбіг. На вулиці вже тихо було, лише хрипів один із ваших песиків. Помирав.

– Як помирав? – не вірю я.

– А побачите як! Я злякався, стою, коли чую, що хтось наче за ґрати на вікнах смикає. Ох і правильно ви зробили, що їх поставили! Ох і правильно, Іване Карповичу! Посмикало, тиша, а потім як стрибне на дах! Жах! – аж кричить граф.

– Хто стрибне?

– Чудовисько!

– Яке чудовисько?

– Вовк! Величезний вовк!

– Що? Впевнені?

– Впевнений! Я його добре бачив! Він же чорний, а на даху сніг, ще і місяць світить! Величезний, пащею клацає, очима кров’ю налитими дивиться!

– Ви вбили його? – аж кричу я.

– Поранив. Хоч як не злякався, а опанував себе і з двох стволів як дам! Ох не чекав він! Завив і з даху впав. Я давай ще набої шукати, але поки знайшов, то втік він. Уляна Гаврилівна перелякана прибігла. Я наказав їй узяти малу і до кабінету піднятися. Там ми зачинилися і до ранку сиділи, готові відбиватися. А зранку запряг я Чалого, який у сараї ледь двері не вибив уночі з переляку, сіли ми і поїхали до міста. Там зустрів я Хомутинського, він узяв Уляну Гаврилівну з Монікою до себе. В місті їм безпечніше буде. Та не поспішайте ви так, Іване Карповичу, – просив граф, але я гнав як божевільний.

Швидко домчали, пішов я дивитися, що і як. Собачок своїх знайшов перед двором загризеними. Билися вони до останнього, але напало на них справжнє чудовисько, яке перекусило їм лапи і розірвало горлянки. Вбило обох моїх песиків. А потім пішло до хати. Ось сліди на снігу. Сліди були вовчі, тільки такого розміру, якого я в житті своєму не бачив. Моя нога у чоботі в той слід вміщалася, наче це не вовк був, а ведмідь якийсь. Але не ведмідь, бо онде як стрибнув на дах. З землі, аж на дах!

Я схопив драбину, сам заліз подивитися. Онде сліди чудовиська на даху. А он вікно з кабінету. Чотири метри до нього.

– Графе, та ви ж мусили вбити чудовисько! Впритул розстріляти! – кричу, бо от як із такої відстані можна було не вбити. Як на долоні!

– Воно стрибнуло! Стрибнуло в останній момент! – виправдовується граф. Але я розумію, що не воно стрибнуло, а рушниця в руках у графа стрибнула. Ну добре, хоч якось поцілив. Он сліди крові, послизнулося чудовисько і впало з даху. Далі сліди вже трьох лап, а четверту тягнуло. І кров. Серйозно поранив.

Я заскочив до хати, узяв ще рушницю, револьвер, набої, ніж мисливський.

– Ви що задумали? – питає граф.

– По сліду поїдемо!

І погнав я Чалого по кривавому сліду. Той ішов у напрямку лісочка верстах у чотирьох. Там у хащах ховався. Але я знав, що лісочок невеличкий, об’їхав його навколо і в одному місці знову знайшов слід. Погнав Чалого далі, але той заморений був, бідолаха, а ще снігу багато, ледь тягнув сани.

– Допомагайте, графе! – наказав я і сам зліз із саней, щоб підштовхувати. Вийшли б ми по сліду, знайшли б чудовисько, коли сніг пішов. Спочатку помаленьку, а потім більше і більше. Курява, заметіль, ось уже і не видно нічого.

– Що робити, Іване Карповичу? – кричить граф. Злякався він.

– А що у книжках ваших про пригоди пишеться, як рятуватися у таких випадках?

– Пишеться, що засинати не можна! Бо замерзнеш!

– Тоді не засинаймо!

Зупинив я Чалого, який уже ледь плентався, випріг його з саней. Нагорнули удвох з графом снігу, на нього сани перевернули, і вийшла в нас наче хатка маленька. У ній ми з графом сховалися і Чалого поруч уклали на солому. Самі до нього притиснулися, бо теплий же кінь. На сніг поклали сидіння з саней, ряденцем прикрили. У графа пальто тоненьке, то я кожух зняв, удвох ним вкрилися, а спини нам кінь грів.