Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Він згадав, що ви щось казали про ці дитячі смерті, й наказав розпитати. А можна я візьму оці листки?

– Навіщо? Нікому і нічого не доведеш. Скандал нікому не потрібен, тим більше зі смертями дітей.

– Може бути в пригоді. А чому жодних смертей у містах? – питаю я. – Тут же лише села! Ви не питали в містах?

– Звісно, що питав! Але такі випадки були тільки в селах. І не просто в селах, а здебільшого на хуторах. По кілька хат, не більше.

– І чому так?

– Не знаю. Але ось так.

– Слухайте, а от я не розумію. Чому діти не починали плакати, коли щось їх кусало?

– Можливо, той, хто кусав, упорскував якесь знеболювальне.

– Укол робив?

– Не знаю. Але ось деякі комахи вміють кусати непомітно, бо на жалі в них знеболювальне, і жертва не відчуває укусу.

– Дива які.

– Ніяких див, просто наше невідання. Всьому є наукове пояснення! – гарячкує старий. – Просто нікому не потрібна істина! Всі хочуть, щоб усе залишалося як є, щоб була стабільність! І нехай гинуть діти, всім байдуже, головне, щоб не були зіпсовані звіти керівництву! – старий знову починає хвилюватися і переходить на крик.

Прибігає племінниця, Єлизавета Павлівна, заспокоює його. Я беру список убитих дітей. Аж білію від гніву, бо це ж моя Моніка зараз у такому віці, як вони. Сотня дітей! Я зроблю все, щоби знайти цього жахливого вбивцю!

– Будьте обережні! Будьте обережні! Це страшний звір! – хрипить старий. – Він забрав у мене все!

– Дядю, заспокойтеся! А ви вийдіть! Вийдіть! – кричить жінка.

Я йду, чекаю на жінку біля дверей. Вона виходить за декілька хвилин.

– Вколола йому снодійне.

– Дуже дякую, що дозволили мені з ним поспілкуватися, – я одягаюся, взуваю чоботи.

– Все дізналися, що хотіли, Іване Карповичу? – питає Єлизавета Павлівна. А я вже і не смикаюся. Дуже часто мене тепер упізнають. Піднімаюся, дивлюся на неї, бачу її іронічний погляд.

– Дещо дізнався.

– Цікава справа?

– З тих, яких би я краще не знав.

– Хочете чаю? Розкажете, якщо не проти.

– Якщо це вам цікаво.

– Іване Карповичу, ну як провінційній домогосподарці не буде цікаво послухати зірку імперського розшуку!

– Знаєте, я живу на такому хуторі, порівняно з яким ваш Бахмач – то Петербург цілий.

– Не прибідняйтеся, Іване Карповичу. Хочете пирога з яблуками?

– Залюбки.

Ми посиділи, випили чаю зі смачним пирогом, поговорили за те, за се. Я розповів кілька історій.

– У журналі ви прямо герой, а тут як вас послухати, то справи самі собою розкриваються, – посміхнулася вона.

– Бо я розповідаю як є, а граф багато чого додумує. Йому ж потрібен для журналу герой, то Маєвський і ліпить його, щедро ліпить, дурниць не жаліє.

– Але досить яскраво ліпить. Дозволите дяді розповісти, що за гість у нього був?

– Він не образиться, що я не назвав себе?

– Думаю, ні.

– Він такий слабкий… А що він казав про те, що хтось забрав у нього все?

– У дяді кілька років тому трагічно загинула родина.

– Що сталося?

– Нещасний випадок. Загорілася діжка з гасом, і згорів увесь будинок. Загинули мій двоюрідний брат Олексій, його жінка і двоє дітей, онуків дядька Григорія. Це був страшний удар для нього. Він захворів, вимушений був покинути роботу і переїхав до мене, бо я тепер єдина його родичка.

– Жах. Але як сталося, що ніхто не врятувався?

– Мабуть, Олексій набирав гас, перекинув ліхтар, почалася пожежа, брат загорівся. А його жінка з дітьми спали. І не почули.

– Дивно, вогонь не може вбивати миттєво. Олексій би кричав.

– Не знаю. Поліція вважала, що це нещасний випадок.

– А де був дядько?

– Його увечері викликали до лікарні. Якісь важкі пологи, то його не було вдома.

– Випадково, значить, не було, – киваю я.

– Що ви маєте на увазі, Іване Карповичу? – вона уважно дивиться на мене.

– Що хтось збирався вбити дядька, а вбив усю його родину.

– Хто міг хотіти вбити дядю? Його там усі в Чернеччині любили! Досі на Великдень і Різдво надсилають подарунки! І поліція тоді запевнила, що нещасний випадок. Дядя щось казав про вовка, але ви ж розумієте, що це дурниці.

– Чому?

– Іване Карповичу, ну всі ж знають, що вовки бояться вогню! Приказка навіть є – «боїться, як вовк вогню». То звинувачувати вовків у пожежі – це, м’яко кажучи, дивно.

– Ну так, ви праві, іноді моїй уяві потрібна вуздечка. Я дуже дякую, мушу йти, мабуть, ваш чоловік скоро прийде.

Єлизавета Павлівна посміхається.

– Мій чоловік, Іване Карповичу, вже кілька років як живе окремо.