Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Ногу прибери! – лютує на мене горбань і все намагається двері зачинити.

– Чого ти бісишся? – кажу я, а сам все ту дівчину згадую.

– Ногу прибери! – і як вихопить револьвер. Я так обережно руки підняв.

– Прибираю, прибираю.

– Геть звідси! – аж шипить горбань, наче змія отруйна.

– Добре, йду, – позадкував я з двору.

Вийшов, у сани сів і поїхав. Бачу, що недарма Боротянський до мене звернувся, ой недарма. Бо небезпечна людина. Як такого на залізниці тримають? Треба буде ще про нього дізнатися. Але то потім, а поки хату обхідника об’їхав, здивувався, що живе людина гірше цигана, поїхав собі далі. Через ліс, щоб у бік Ромен на дорогу виїхати. Снігу багато було, довелося з саней зійти і самому попихати. В одному місці натрапив на сліди, собачі чи вовчі. Коні, як їх побачили, так швидше пішли. Ледь пробилися ми до дороги, а там уже по накатаному аж полетіли. До вечора був у Ромнах. Пішов побалакати з залізничниками. Вони якраз у генделику біля майстерень горілочку вживали по закінченні зміни. Забалакав з одним дядьком, який тут від самого початку працював. За те спитав, за се, потім згадав про обхідника з більмом.

– Чого він такий нахабний? Рикає на всіх, наче генерал якийсь.

– Бо бояться його всі, ось і рикає, – зітхнув залізничник.

– Бояться? А чого його боятися?

– А того, що страшна людина.

– Чим?

– Тим, що чорна паща у нього.

– Це як?

– Кого він прокляне, той помирає.

– Як так?

– Не хочу про це балакати! – крутить головою залізничник. Довелося ще графинчик замовити.

– То розкажіть про обхідника цього. Він мене на ярмарку вилаяв, то це я теж помру?

– Та він усіх лає, то таке. Страшно, коли прокляне. Ось у нас був інженер-шляховик, Зеновій Адамович Сенкевич, з поляків, але людина хороша. Так ось він хотів горбаня звільнити, бо той працював погано, потяги просипав, хата в нього – аж дивитися соромно, ганьба всій залізниці, й зі всіма лається. Сказав Зеновій Адамович горбаню збирати манатки, а той розізлився, прокляв прилюдно. А за два дні повертався Зеновій Адамович із гостей і випав чомусь із власних саней. Знайшли коня з саньми за багато верст. А Зеновій Адамович при дорозі замерз, бо коли падав, то головою вдарився, знепритомнів, а на вулиці мороз. Потім був начальником станції у нас Федір Фрідріхович Цивінґ. Теж хотів горбаня звільнити, бо сором для залізниці, що там потвора ось така служить. Тільки сказав про це, як горбань і його прокляв. А за три дні Федір Фрідріхович додому увечері поверталися, і стався у нього серцевий напад. Підібрали його перехожі, до лікарні донесли, але пізно було, помер. Після цього бояться всі горбаня чіпати, хоч він працює погано, лається з усіма та погрожує.

– От же пес. А родина в нього є?

– Тільки сестра.

– Заміжня?

– Ти що! Та він до неї нікого не підпускає! Років сім тому бригада одна працювала там поруч. Ну, один із хлопців пішов води попити і перестрів дівку. Розговорилися, дівчина дикувата, людей же не бачить, а тут хоч поговорити є з ким. Балакали, аж тут їх горбань як побачив, схопив держак від лопати та кинувся на хлопця. Вбив би, гад такий, якби бригада на крики не прибігла та не відбила. Казали, що наче дикий звір він. Хотіли в поліцію поскаржитися, але злякалися, бо ж він пообіцяв проклясти, якщо хтось до поліції піде.

– От же потвора! – дивуюся я.

Посидів ще трохи з залізничниками і пішов. Сани залишив у трактирі біля вокзалу, залишив грошей, наказав коней годувати та напувати. А сам сів на потяг і поїхав до Бахмача. Там був уночі, трохи поспав на вокзалі, а потім пішов шукати старого лікаря. Швиденько мені показали, де він живе. У невеличкому охайному будиночку. Постукав я у двері. Відчинила мені якась жіночка приємна, так зрозумів, що племінниця Єлизавета Павлівна, бо казали, що саме з нею старий лікар жив.

– Доброго дня. Мені б із Григорієм Богдановичем побалакати, – кажу і всміхаюся. А жіночка придивляється до мене, наче десь бачила вже.

– Доброго дня. А ви хто? – спитала і далі роздивляється, наче давнього знайомого. Але в мене пам’ять добра, і ніде я її не бачив.

– Я з Чернеччини, з лікарні, де Григорій Богданович раніше працювали.

– А я вас десь могла бачити? – питає вона.

– Та ні, навряд чи, – кажу я.

– Ну, заходьте, зараз я дядькові скажу.

Зайшов я всередину, там було ошатно, а головне тепло, бо на вокзалі я вночі трохи змерз.

– Роззувайтеся і проходьте сюди! – сказала жіночка з кімнати поруч. Я чоботи скинув, добре, думаю, що в шкарпетках, а не в онучах, а то б осоромився.