Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Вже за столом сиділи і їли, коли Боротянський спитав щодо подій у Чернеччині.

– Кажуть люди, що врятували ви там жида від вірної смерті.

– Та який він жид? Віри православної.

– Але ж кров із дітей пив.

– Ну, то дурниці.

– А оце до вас їхав, зустрічав справника, так той запевняв, що саме жид винен.

– Ні, не він, це точно.

– Тоді хто ж дитину життя позбавив?

– Цього поки не знаю.

– То ви цією справою займаєтесь?

– Так.

– І навіщо вона вам?

– Дуже погано, коли гинуть діти.

– Тут із вами згодний.

Ми поїли млинців, Боротянський поїхав додому, а я піднявся до кабінету, щоб подивитися на малу. Вирішив поїхати до Чернеччини, там дещо дізнатися, потім, як час буде, то заїхати і до обхідника, що жив далеченько від сіл, у глухому кутку серед боліт та лісів.

Запряг коней пана Голубовського в його ж таки сани та поїхав. У Чернеччинській лікарні побиті вікна забили дошками, чекали на скло з міста. Біля лікарні чергувало кілька козаків. Лікар Черняк, коли мене побачив, то дуже зрадів.

– Іване Карповичу! Я вам так вдячний, що не дали статися жорстокому вбивству! Сам не знаю, що з нашими сталося! Вони ж не вбивці зовсім, а то як поскаженіли, ледь не вбили бідного прикажчика! Як таке можливо?

– Помста затьмарила розум. А де дитина?

– Наказали її віддати батькам. Сьогодні похорони.

– Я б хотів з’їздити на хутір, подивитися там усе.

– Іване Карповичу, немає чого там дивитися, бо все затоптане. Туди ж з усіх навколишніх сіл люди з’їхалися, щоб подивитися. То слідів жодних не залишили, хоч я і намагався протестувати.

– А ви там були?

– Ну звісно! За мною батько дитини приїхав, ще як тільки знайшли маля вранці. То з чужих я перший там був.

– І що бачили?

– Та що, мертва дитина та вовчі сліди біля хати, а ще стріха розідрана.

– А з горища як злізти можна в хату?

– По драбині. А далі там двері до кухні.

– Ну, ще застрибнути по снігу на хату вовк міг і стріху розідрати. Але щоб потім драбиною спуститися до коридора, а далі двері в кухню відчинити, щось про таке не чув! – сумніваюся я.

– Так само, як і про те, що вовк кров пив, а м’ясо залишив, – погоджується лікар. – Дуже дивна історія. Голубовського у вбивстві звинувачують, але абсолютно дарма.

– Чому?

– Тому що у справі лише два докази: те, що він колишній єврей, і ота собача шуба. Але шубу я бачив, шуба як шуба!

– А де ви її бачили?

– Та вдома у Голубовського! Він живе у флігелі маєтку полковника.

– Ви з ним товаришували? – цікавлюся.

– Так. Просто ми з ним тільки двоє освічених людей на селі. Ну, як не рахувати полковника та отця Іова. І він же був хрещений, тобто не жид, – виправдовується лікар.

– Так розумію, що хрестився він виключно для того, щоб працювати поза смугою осілості?

– Ну, в душу людині не заглянеш, але до церкви він ходив постійно і молився ревно.

– А жінка в нього була?

– Тут? Ні, нікого.

– А не тут?

– Він же у Чернеччині жив, – дивується лікар.

– Жив у Чернеччині, а їздити міг кудись. До тих самих Ромен.

– Ну, не знаю. Нічого ані про яку жінку від нього не чув, – каже лікар і помітно червоніє.

– Слухайте, ви ж розумієте, що це єдина можливість врятувати Голубовського. Щоб був свідок, що він ніч провів у Ромнах.

– Я не розумію, про що ви говорите! – ще більше червоніє Черняк.

– А я думаю, що розумієте. Якщо боїтеся нашкодити жінці, то просто напишіть їй, повідомте, що сталося. Нехай вона вирішує, як чинити. Тільки ж поясніть, що зараз від неї залежить, чи піде невинна людина до Сибіру, чи ні.

Дивлюся на нього, Черняк відвертається. Хвилюється. Він знає, кому писати. Ну, ось і добре.

– Так, тепер повернемося до хутора Пономаренків, де дитина загинула. По вовчих слідах піти не намагалися?

– Звісно, що намагалися. Сліди вели до лісу, там плутали, потім виходили на дорогу і там губилися.

– Щось занадто розумно для вовка.

– Може, і так, але, Іване Карповичу, ви ж, сподіваюся, не вірите в цю маячню про вовкулаків?

– Поки ні. А в хаті ніхто нічого вночі не чув?

– Зовсім. Діти на печі залізли під ковдри, щоб угрітися, батьки спали за стіною. Ніхто нічого підозрілого не згадав.

– Дивна справа.

– Так, Іване Карповичу, дуже дивна. А ще знаєте що?

– Що?

– До мене у лікарні працював Григорій Богданович Коцюба. Зараз він старий та хворий, мешкає у племінниці в Бахмачі. Так от він щось розповідав… – Черняк робить дивну паузу, наче не знає, як сказати.

– Про що?

– Про загиблих дітей. Але я майже не слухав, думав, що зовсім здурів дід з горя. В нього тоді родина трагічно загинула. Ото б його поспитати зараз.