Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Ну, це справи молоді, зрозуміло. А що вас до мене привело? – не дуже-то розумію.

– Хочу я, щоб ви того обхідника перевірили.

– Тобто?

– Погрожував він мені.

– За що?

Тут Володимир Петрович іще більше червоніє.

– Кажіть, кажіть, не соромтеся, якщо хочете, щоб я допоміг, то розповідайте! – пропоную йому я.

– Та так вийшло, що забрав я її, – каже він і дивиться в підлогу. Вона в мене дерев’яна, дошки одна до одної так пригнані, що жодної шпарини.

– Забрали? Це ще як?

– Я уздовж залізниці їхав, хотів там гайок один прикупити. Ну, ви ж знаєте, я лісом займаюся. Вирішив до обхідника заїхати, спитати про гай той, чи немає якоїсь вади. Обхідника вдома не було, лише сестра його, Поліна, відчинила мені, чаю запропонувала. Я її як побачив, то одразу серце забилося. Бо ж красива, справжнє янголятко. Чаю попив, поїхав, а вона з думок не йде. Ви не думайте, Іване Карповичу, я не перелюбник якийсь, я – людина серйозна, не дозволяю тілу над духом гору брати! Але Поліна, вона ж така прекрасна, нестерпно прекрасна! Лише людина з черствим серцем у неї не закохається. Я думав, що ось у мене вже черстве стало серце, але її побачив, і розквітло воно в мене бутоном!

Володимир зітхає, і аж сльози в нього на очах від захвату. Отут я здивувався, бо ж не чекав такого від Боротянського. А потім згадав Ізабеллу і закляк. Бо ж сам он як закохався, що досі серце болить, коли згадую. У кожної людини слабке місце є, і доля по ньому б’є.

– Цілий тиждень я наче на голках крутився, що не роблю, а про Поліну думаю, уві сні тільки її й бачив. Не життя, а пекло якесь, – скаржився Боротянський. – Потім не витримав я, поїхав до неї. Обхідника знову вдома не було, бозна-де він вештається. А ось Поліна вдома була. І дуже мені зраділа. Казала, що занудилася вже на самоті, тільки й бачила людей, що у вікно, коли потяг проїздив. Поговорив я з нею, а потім як щось сталося зі мною. Ну, от наче чари якісь чи що. Ви ж мене, Іване Карповичу, знаєте. Я людина спокійна і розважлива, а тут ото підхопив Поліну на руки й поніс до саней. Посадив і відвіз до себе.

– Та ви що? – дивуюся я. Це на Кавказі буває, що дівчат викрадають, але щоб у нас оце так!

– Кажу ж, наче зачарований був! Не знаю, що зі мною робилося. Привіз додому, і був у нас рай. Два дні. А потім брат її прибіг, той обхідник. Розлючений, аж гавкав спересердя. Забрав її, хоч вона плакала і їхати від мене не хотіла. Я було спробував захистити дівчину, а він мені револьвером пригрозив.

– Револьвером? – дивуюся, бо звідки у звичайного обхідника револьвер?

– Револьвером. Забрав її і сказав, що тільки я до Поліни знову поткнуся, то буде мені біда.

– Яка біда?

– Яка біда, не сказав, але дивився так недобре, що я йому повірив.

– То не лізьте туди, і все.

– Не можу. Бо з ранку до вечора про Поліну думаю, і вночі вона мені сниться. Не можу я без неї, Іване Карповичу!

– Володимире, ну ви ж серйозна людина!

– Серйозна, тому і прийшов до вас.

– Може, краще б забути про ту Поліну?

– Ні. Я намагався, чесне слово, робив усе, що міг. Але не можу забути.

– То що ви від мене хочете?

– Щоб ви поговорили з обхідником. Ви ж досвідчена людина, зможете з’ясувати, наскільки він небезпечний для мене і для Поліни. Якщо вирішите, що з ним можна вести перемовини, то я вас на це уповноважую. Готовий заплатити тисячу рублів за те, щоб пан обхідник зник звідси і не заважав нам із Поліною.

– Володимире, я зараз уже займаюся одною справою…

– Іване Карповичу, та це ж і не справа зовсім. Просто поїдьте туди, поговоріть із ним, з’ясуйте, що він за людина, і скажіть мені. А заплачу я вам, як за справу. Дуже прошу, Іване Карповичу, – він дивиться на мене. – І тисячу рублів чудовиську віддавати не обов’язково. Якщо сторгуєтеся дешевше, то різниця буде вам за винагороду.

– Це наче торгівля жінками якась.

– Торгівля – це коли проти волі жінки. А коли Поліна сама хоче втекти від свого деспотичного брата і жити зі мною, то це звільнення жінки!

– Але ж ви дворянин, ви ніколи не одружитесь із нею.

– Іване Карповичу, життя зараз змінюється досить швидко, і станові підвалини дуже швидко руйнуються. У великих містах уже не дуже дивляться на дворянство. Поступово це дійде і сюди. То ми домовилися?

– Добре, але я не зможу одразу взятися за ваше прохання.

– Я б просив, щоб ви зробили це протягом тижня. Чесне слово, дуже погано мені без Поліни, то не зволікайте.

– Добре, а тепер прошу скуштувати млинців від Уляни Гаврилівни.

– Чув про них, обов’язково скуштую.