Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Навіщо?

– У справах. Треба було дещо купити, потім ще перерахувати черговий платіж господарю маєтку.

– Полковнику Кармазіну?

– Так, йому. Пан полковник зараз на водах відпочивають, то наказали перерахувати гроші трохи раніше.

– Ночували у Ромнах?

– Так. – Я помічаю, що він трохи хвилюється. Бреше, чи що?

– Де саме?

– Там у пана полковника невеличкий будиночок є біля станції, то в ньому.

– У будиночку хтось іще живе?

– Ні.

– Ви самі ночували?

– Ну звісно, що сам! – він аж червоніє. Точно бреше.

– Поліція вас уже допитувала?

– Так. І в них є свідчення з банку, де я увечері оформлював платіж, і з крамниці, де я зранку купував гас.

– Це поліцію не переконало?

– Ні, вони кажуть, що вночі я встиг би, перетворившись на вовка, збігати до Чернеччини і повернутися.

– Там же не так і близько.

– Сімнадцять верст в один кінець!

– Багатенько, – киваю я, а сам думаю, що вокзал у Ромнах у центрі, не дуже-то зручно з нього бігти у вовчому вигляді. Та й собаки почують. Якось не дуже схоже на правду. – А де зараз тіло дитини?

– У земській лікарні. Розтин робився з наказу поліції.

– Тоді їдьмо спочатку до лікарні.

Залишок шляху ми просиділи мовчки, здається, Голубовський залишився невдоволений тим, що я його одразу не зарахував у невинні. Дарма образився, бо ж я звик усіх підозрювати і нікого в безневинні наперед не зараховувати.

Ось ми в’їхали до Чернеччини і повернули до земської лікарні, розташованої в колишньому монастирі. Ще коли вулицями їхали, я побачив, як вороже дивилися на нас місцеві мужики. Пальцями тицяли, головами крутили, розбігалися по дворах. Голубовський теж помітив усе це, аж втиснувся в сани і з полегшенням зітхнув, коли ми заїхали у двір лікарні.

– Лікаря звати Володимир Михайлович, дуже порядна людина, – сказав мені прикажчик.

Ми зайшли всередину, назустріч нам вийшов чоловік у білому халаті, здивовано придивився до мене, а потім несподівано зрадів.

– Іване Карповичу! Підіпригора! Ви? Оце так сюрприз! Я – Володимир Михайлович Черняк, тутешній лікар, я всі ваші історії читаю! – підбіг, руку потиснув, повів у свій кабінет.

Лікарю було біля тридцяти, був він швидкий, високий та худий, тут же запропонував чай із пиріжками.

– Можна і чай, але спочатку про справу. Розкажіть про дитину, – попросив я.

– Та що там розказувати? Розтин показав, що справді крові в дитині майже не було. Вени та артерії аж злиплися.

– Ви таке раніше бачили? – питаю.

– Таке? Ні, не бачив, – каже лікар якось непевно. – Але я ж тут нещодавно працюю. А ви будете цю справу розслідувати?

– Ще не вирішив. Де кров поділася?

– Таке враження, що була висмоктана. На тілі дитини жодних пошкоджень, тільки на шиї, в районі зовнішньої яремної вени я помітив два сліди.

– Що за сліди?

– Схоже, що від зубів.

– Зубів?

– Здається, собачих. До лікарні часто покусаних привозять, я бачив багато разів. Але от щоб так кров випивалася – ні.

– А не могло бути іншої причини смерті? Отруєння чи задушили?

– Ні, жодних ушкоджень ані ззовні, ані зсередини. Просто кров зникла.

– І що ви написали у рапорті про причини смерті?

– Велика крововтрата внаслідок невідомих причин.

– А де зараз тіло?

– У морзі. Ходімо, покажу.

Лікар проводить нас у холодну кімнату без вікон, де на брилі льоду лежить тіло маленької дитини, хлопчика. Такого тендітного та беззахисного. Я кривлюся, бо згадую про маленьку Моніку. І розумію, що обов’язково візьмуся за цю справу. Бо вбивати гріх, але подвійний гріх – убивати малих та беззахисних дітей.

– Господи! Скільки йому? – жахаюся я.

– Вісім місяців, – каже лікар, підходить, показує. – Ось ті сліди, що я казав.

Я роздивляюся. Справді, схоже на укус, але якийсь дивний.

– Дитина ні на що не хворіла?

– Ні, здорова дитина. Я пологи приймав, потім двічі бував на хуторі. Цілком нормальна дитина, то сталося щось дуже дивне, – розводить лікар руками.

Коли тут до моргу забігає схвильована медсестра.

– Пане лікарю, мужики ідуть! – кричить вона.

– Що? – дивується Черняк, а Голубовський робиться блідим наче крейда.

– Натовп цілий!

Ми побігли нагору і побачили вже біля лікарні натовп селян. Їх кількість швидко збільшувалася. Чоловіки, жінки, діти.

– Жида віддайте! Він дитину Пономаренків убив! Кров випив! Жида на вила! – кричав натовп і потроху насувався на лікарню.

– Зачинити двері! – крикнув Черняк двом санітарам. Ті побігли, але що двері, коли он які великі вікна прорубані в колишніх монастирських стінах.