Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Але чому мене?

– Іване Карповичу, ви ж найкращий сищик імперії!

– Та звідки ви таке взяли?

– Я ж ваші історії читаю в журналі! Читаю та захоплююся!

– То література, побрехеньки.

– Розумію, але які б побрехеньки не були, та ви і поляків тих спіймали, і «Зірку Сходу» знайшли, чому я особисто був свідком. Іване Карповичу, благаю, візьміться за цю справу!

– Я мушу подумати…

– Про гроші не хвилюйтеся. Ось 50 рублів, це аванс! – тицяє мені десятки.

– Не в грошах справа. Спочатку треба мені подивитися, що за справа. А потім уже вирішу я, чи візьмуся за неї.

– І як ви будете дивитися?

– З’їжджу до Чернеччини.

– То поїхали!

Так Голубовський поспішав, що Уляна Гаврилівна навіть пиріжків у дорогу напекти не встигла, тільки сала копченого, гірчицею намазаного дала, хліба, огірків солоних та цибулину. Ну, і ще термос у дорогу взяв, який на Різдво надіслав мені Олексій Посульський. Хитра штука цей термос, німецька. Ото наллєш туди чаю гарячого, в сани покладеш, поїдеш бозна-куди, за кілька годин відкриєш, а чай гарячий, наче тільки-но з самовара! Дуже приємна річ, за яку я пану Посульському вдячний був.

Їдемо ми до Чернеччини, яка названа була так, бо колись був там великий монастир, якому належало багато сіл та землі навколо. Але за Катерини монастирів багацько закрили, землі короні передали. І цей монастир також закрили, залишилася тільки назва села, яка вказувала, що от колись жили тут ченці.

– Розкажіть, що про обставини загибелі дитини відомо? – питаю я, щоб час дарма не гаяти.

– Та що. Кажу ж, що хутір, де все сталося, за селом, біля ліска невеличкого. На хуторі два брати живуть. В одного четверо дітей, в іншого – шестеро. Вночі, кажуть, собаки вили якось дивно. Немовля в колисці спало, біля печі. Діти інші на печі, а батьки в кімнаті.

– А чого це дитина не біля матері? – дивуюсь я.

– Бо матір після пологів тифом хворіла, молоко в неї перегоріло, годували маля коров’ячим. Старші діти й годували вночі, щоб мати поспати могла, ви ж знаєте, скільки роботи у сільських жінок. Вранці, десь о четвертій, мати встала худобу порати, зазирнула в колиску, а малюк уже й охолов.

– Мертвий?

– Мертвий. Аж посинів весь.

– А двері до хати зачинені були?

– Так, на засув. Господар увечері сам зачиняв, і зранку теж зачинені були. Злочинець через дах проліз.

– Через дах?

– Так, там стріха розідрана в одному місці. То заліз на горище, а потім по драбині в комору, а вже звідти до кімнати тихенько зайшов, щоб ніхто й не почув.

– Не розумію, кому потрібна кров немовляти? Щоб так ризикувати?

– Я і сам не розумію. Хотів би думати, що справник це навмисне затіяв, провокацію цю, але він тупа істота, він би такого ніколи не вигадав. Не знаю, як це все розуміти. Тим більше, що біля хати начебто бачили вовчі сліди.

– Вовчі? – дивуюся я.

– Так, вовчі. У нас тут хіба вовки є? – питає Голубовський.

– Та є в Лебединських лісах, а інколи ще з великороських губерній забрідають, коли їм там їжі не вистачає.

– Ну, ото сліди ті теж проти мене за доказ вважаються.

– Вовчі сліди проти вас? – дивуюся я. – Це ще яким чином?

– Бо є в мене вовча шуба.

– Вовча шуба?

– Так, купив три роки тому, коли на Нижньогородському ярмарку був. Дуже тепла, але якщо під дощ потрапити, то псиною тхне страшенно, і я її останнім часом не носив. А тепер згадали мені ту шубу, кажуть, що я в неї одягаюся, у вовка перетворююся і п’ю кров християнських немовлят! От ви у це вірите? – питає і дивиться мені в очі.

– Вірую я лише у Господа нашого Ісуса Христа, а все інше намагаюся перевіряти і довіряю лише фактам.

– Але ж у вовкулаків ви не вірите?

– Я вже сказав, у кого вірую. А щодо вовкулаків, то можу лише сказати, що жодного разу їх не бачив і надійні докази їхнього існування мені не траплялися.

– Бо їх немає!

– Можливо. А можливо, і є. Не треба звужувати себе попередніми настановами, треба лише вивчати наявні факти і вибудовувати з них переконливу версію, яка й пояснить, що сталося.

– І яка у вас версія?

– Поки жодної, бо я замало знаю. Але хочу спитати, а де ви були в ту ніч, коли загинула дитина?

– Ви що, мене підозрюєте? – обурюється він. – Хіба я для цього вас найняв?

– Ви ще не найняли. А підозрювати я буду всіх, хто має до справи хоч якийсь стосунок. Підозрювати і перевіряти. Іншого шляху розкриття справ не існує.

Голубовський невдоволено крутить головою.

– То де ви були позаминулої ночі?

– Я їздив до Ромен.