Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Василю Степановичу, – торкнувся я його плеча. Він прокинувся, здивовано подивився на мене.

– Іване Карповичу? Що сталося?

– Ходімо, – я потягнув його за руку на вулицю. Він не пручався, біг за мною розгублений, ще не зовсім розумів, що до чого. Я вивів його, поставив перед Ганнусею.

– Ось! – сам подумав, що оцю сцену єднання батька та доньки графові б побачити, він би її зобразив у всіх деталях. Потім згадав про те, що граф накоїв, і схотів йому пику начистити. Далі згадав про Моніку і вже хотів бігти до малої, коли подивився на Василя Степановича. Той стояв вирячивши очі, наче й досі не розумів, що відбувається.

– Василю Степановичу, чого ви стоїте? Підійдіть до Ганнусі, привітайтеся, – порадив я йому. А він чомусь закрутив головою, і очі в нього зробилися зовсім божевільні.

– Ні! Ні! – закричав він.

– Тихіше! Моніка спить! – гримнув я на нього. – Що ні? Ви просили знайти вашу доньку, я знайшов! І де слова вдячності? Ганнусю, у вас дуже неввічливий батько! – спробував я пожартувати.

– Ні! Ні! Це не Ганнуся! – заверещав Василь Степанович. Я уважно на нього подивився.

– Що?

– Це не Ганнуся! Не Ганнуся! – закричав він, та так гучно, що у дворі загавкали песики, у хаті заплакала Моніка, навіть песик покійного Жоржа почав дзяволити.

– Василю Степановичу, ви що, збожеволіли? Як це не Ганнуся? А хто? – я вже теж кричав, роздратований.

– Ні! Це не вона! Не вона!

– Не дуріть!

– Не вона! Не Ганнуся!

– Та ви збожеволіли! – я жодних сумнівів не мав щодо цього. Бідний батько не витримав горя.

– Що?

– Він правий, – її голос пролунав як постріл. Я зупинився, лупав очима, наче дурник. Потім таки озирнувся.

А Ганнуся підняла голову, зняла капюшон і прибрала волосся з обличчя. І тут я сам побачив, що це не Ганнуся. Схожа, теж білявка, але не Ганнуся. Дивився на неї і важко дихав, поки в голові аж наче кипіло від думок. Нічого не розумів.

– Не вона! Не вона, – сказав Василь Степанович тихенько і безсило заплакав. У хаті розривалася від плачу Моніка.

– Уляно Гаврилівно, прийміть малу! – наказав я. Кухарка побігла до хати. Я дивився на дівчину. – Хто ти така?

– Де Ганнуся? – встряв Василь Степанович. – Де вона?

– Вона мертва, – несподівано сказала дівчина. Я дивився їй в очі, я б помітив, якби вона брехала! Але ні, правду казала.

– Що? Ні! Ні! – знову закричав Василь Степанович, і ноги в нього підігнулися, впав він на землю та завив диким звіром.

– Її вбили. Десь два тижні тому. За те, що вона так і не підкорилася. А ще намагалася втекти. Підмовила одного офіцера, щоб допоміг їй переправитися через кордон. Але офіцер заборгував гроші борделю і розповів про Ганнусю, щоб йому простили борг. Її схопили і вбили при всіх, щоб залякати нас, – дівчина теж заплакала на останніх словах.

Моніка плакала в хаті, Василь Степанович вив на землі, ця дівчина плакала переді мною, а тут ще і песик Жоржа заскавулів, а йому почали підтягувати мої сторожові. Жах якийсь.

– Тихо! – заволав я, і плач із виттям урвався, бо можу я крикнути так, що зрозуміють. – Чому тебе привезли мені? – спитав у дівчини.

– Бо Ганнуся була мертва. А я на неї схожа. Мені зробили зачіску як у неї, трохи підфарбували волосся, дали цей плащ із капюшоном, щоб я могла ховати обличчя. І відправили.

– Чому ти не сказала, що ти не Ганнуся? – питаю я, а Василь Степанович знову виє.

– Я хотіла вибратися звідти. Будь-що. Це був єдиний шанс. А Ганнусю все одно не повернути, – вона підійшла до Василя Степановича і присіла поруч. – Вибачте, що розповіла про це.

У мене заболіла голова. Я почувався дурнем. Так, я не міг повернути Ганнусю, ніхто не міг, бо вона була мертва. Але я міг не шитися в дурні і не привозити замість Ганнусі цю дівчину. Як я не здогадався її роздивитися! Оце так зганьбився, найкращий сищик імперії, туди його нехай! Я дратувався і бісився, бо не міг вибачити собі таку помилку.

– Дозвольте мені стати вашою донькою, – несподівано сказала дівчина Василю Степановичу. Той підвів заплакане обличчя і здивовано подивився на неї.

– Що?

– Благаю вас. Я схожа на неї і я буду хорошою донькою!

– Повертайся до своїх батьків, – знесилено сказав Василь Степанович і далі продовжив плакати.

– У мене їх немає. Я – сирота. Дозвольте! Благаю! – вона починає плакати. Василь Степанович дивиться на неї. – Прошу вас! Дуже прошу! Дозвольте! – шепоче вона.

– Навіщо це тобі?

– В мене ніколи не було батька. І коли я чула розповіді Ганнусі, то так заздрила їй! Вона любила вас і дуже хвилювалася, що не може повідомити, де вона. Згадувала про вас щодня. І я так хотіла, щоб у мене був такий батько. Я розумію, що її не повернути і ваш біль не вгамувати. Але дозвольте мені стати вашою донькою! – казала вона.