Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

замахнувся сокирою і розколов дровиняку навпіл. Потім наступну. Біля мене вже лежала купа дров, а я все не міг зупинитися, бо охопила мене завзятість. Так легко і так радісно оце рубати було, аж серце співало. Вже давно скинув кожух, залишився у сорочці й безрукавці – анітрохи не холодно. Сокира аж зі свистом повітря ріже, дровиняки на поліна радо розлітаються, сонце на снігу виблискує – як тут Господу не подякувати?

Зупинився, перехрестився, «Отче наш» прочитав, знову рубати узявся. Я міг би і робітника найняти, але сам за дрова брався, щоб не закиснути. Бо ж узимку мені роботи майже немає, не цілий же день удома сидіти та чай пити. Оце візок цеглин із кізяків до котла привіз, розпалив, щоб пішло тепло по батареях. Тепер рубаю дрова для плити, щоб було Уляні Гаврилівні, кухарці моїй, на чому готувати. І користь, і розімнуся, не дам тілу застоятися. Ще порубав, назбирав дров у рядно і заніс до хати. Там уже тепло, приємно, узяв Моніку на руки, гойдаю, вона мені щось мугикає, усміхається, золото, а не дитина. З нею погрався, а тут іще Уляна Гаврилівна сніданок зробила – як я любив: млинці гарячі, чай та мед із власної пасіки, якого накачав цього року аж сто двадцять пудів. Частину продав, а частину притримав до Масляної, коли схочеться людям млинець присолодити, і ціни вгору полізуть, як плющ по дереву.

Поставив самовар на стіл, налив чашку, медок по млинцю розмазав, згорнув у трубочку і тільки-но вкусив, коли чую – собачки мої у дворі загавкали. Чи їде хто? Я швиденько до кабінету, який у мене на другому поверсі був. У кабінеті віконця на всі боки, з яких навколо добре видно. Ага, справді, он летять до мене сани. Навів бінокль я, подарунок штабс-капітана Мельникова, і побачив, що в санях сидить незнайомий мені чоловік, який дуже поспішає, щосили наганяє двійко коней. Я пішов зустрічати невідомого гостя. Вийшов за ворота. Снігу біля них намело вище мене, два дні чистив, щоб із двору виїхати можна було. Сніг – то на користь: навесні розтане, земля водою набереться, і буде врожай добрий.

Ось уже і гість мій приїхав. Чоловік років за тридцять, невисокий, чорнявий, худий, одягнений добре, дуже схвильований, якщо не сказати переляканий. Зліз із саней і підбіг до мене.

– Ви Іван Карпович Підіпригора?

– Я.

– Мене звати Михайло Голубовський, я прикажчик у Чернеччині, – каже. Чув я про нього, він із вихрестів, тобто жид, який у християнство перейшов, бо ж жидам в імперії сутужно, ото вони і лізуть в люди.

– Я до у вас у справі, дуже важливій справі! – каже й очима кліпає, руки собі мне, нервує.

– Що ж, прошу до хати, – кажу. Провів його до кабінету, запропонував стілець.

– О, та ви друкарську машинку маєте? – здивувався Голубовський, мабуть, не чекав, що у мужика таке диво буде.

– Маю. То що у вас за справа?

– Справа, Іване Карповичу, дивна і підозріла, – сказав і кривиться, немов не знає, з чого почати.

– Зі справами ясними до мене не їздять. То що сталося?

– Сталося страшне! На одному з хуторів під Чернеччиною немовля загинуло.

– І що? – дивуюся я, бо час від часу трапляється, що діти гинуть, хоч зараз це не так часто, відтоді, як земські лікарні по селах з’явилися.

– Не просто так загинуло, а кров з нього випили! – каже гість і озирається, наче женуться за ним.

– Що? – кривлюся я, бо не люблю оцієї дурні, що хтось там чиюсь кров п’є. Скільки в охоронному відділенні служив, а жодного разу не зустрічав доказів правдивості всіх цих чуток про пиття крові. Хіба що комарі, ці п’ють, але люди про комарів говорити не люблять, а все аби щось повигадувати.

– Мати вранці прокинулася, до дитини підійшла, а та мертва! І посиніла! – шепоче Голубовський.

– Може, захворіла? Буває таке.

– Ні! Кров з неї випили!

– Хто?

– От про це ви і мусите дізнатися! – каже Голубовський.

– Слухайте, я такими справами не займаюся. Я криміналом займаюся, а тут маячня якась і…

– А тут буде кримінал, бо ж мене хочуть звинуватити!

– Вас? Ви до чого? – дивуюся я.

– А до того, що я зі справником нашим ворогував. Він хабар вимагав, він з усіх прикажчиків вимагає, але я не платив, звісно, з дозволу мого роботодавця полковника Кармазіна. Справник уже і так, і сяк, хотів довести, що насправді я не вихрестився, щоб до смуги осілості мене відправити, але наш батюшка Іов правду сказав, що до церкви я ходжу ревно. Ніяк мене справник не міг дістати, а тут сталося ото з дитиною. Справник примчав і почав усім говорити, що це я винний, усілякі дурниці, що євреї кров немовлят п’ють! Налаштував селян проти мене, а тепер і арештувати хоче! Він мене замордує, я знаю! То прошу вас, Іване Карповичу, знайти вбивцю дитини!