Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Жида на вила! Вбити Іуду! За дитину християнську! – натовп сунув, уже людей двісті, а може, й триста, Чернеччина – село велике.

– Що робити? – в паніці спитав Черняк, а Голубовський мовчав із побілілим обличчям і лише дрібно тремтів.

– Віддайте жида! Вбити! За дитину! Кров християнську пив! Жида на вила!

– Треба тікати! Через чорний хід! – шепоче Черняк і хапає Голубовського за руку.

– Стійте! – кажу йому, бо ж не втечеш. Чорний хід виходить у колишній монастирський сад, там зараз снігу по пояс. Куди там Голубовський дінеться? Наздоженуть і розірвуть на шматки.

– Іване Карповичу, вони ж уб’ють його! – кричить мені Черняк, і ми чуємо звук розбитого скла. Голубовський стоїть паралізований жахом.

– Дай мотузку! – наказую Черняку, той розгублено кліпає очима. – Мотузку давай! – рикаю я на нього, а сам б’ю Голубовського. Кулаком, по губах, щоб якнайбільше роз’юшити. Голубовський падає, я його піднімаю, зриваю з нього ремінь і в’яжу руки. Дзеленчать іще розбиті вікна.

– Відчиніть двері! – кричу я санітарам і піднімаю Голубовського, штовхаю вперед. – Відчиніть двері! – я тримаю Голубовського лівою, правою вихоплюю револьвер і стріляю. Звук пострілу примушує санітарів діяти і зупиняє селян. Я стріляю ще раз. – Відійти від дверей!

Двері нарешті відчиняють, натовп трохи розступається. Ми з Голубовським виходимо. І бачимо розлючені, сповнені ненависті погляди. Вони мені знайомі. Пам’ятаю, як служив у Туркестані, посварилися на базарі покупець та продавець. Покупець дістав кинджал, продавець схопився за каменюку і вбив покупця. Вони виявилися з різних племен, убитий був із кочовиків, які по обіді примчали, щоб спалити кишлак і вирізати в ньому всіх до ноги. Нас було два десятки солдатів, які випадково там опинилися і мусили захистити людей. Я бачив очі тих кочовиків. У них було лише одне бажання: вбивати. Добре, що наш офіцер збрехав, наче нам на допомогу вже їдуть чотири ескадрони кінноти, які виріжуть усіх нападників. То ледь вдалося тоді вгамувати. Потім кишлак заплатив викуп і видав убивцю. Обійшлося без великої крові.

– Іменем Його Величності! – кричу я. – За особливим розпорядженням губернатора! Цей чоловік арештований і буде доправлений у Полтаву за звинуваченням у тяжкому злочині! Розійдіться! – я гнівно дивлюся на натовп і грубо штовхаю Голубовського, який весь тремтить.

– Він дитину вбив! – кричить хтось із натовпу, і люди вже знову спалахують, та я стріляю.

– Виявилося, що діяв він не сам! Треба знайти його поплічників і знищити їх, вирвати з корінням цих негідників! – верещу я, наче божевільний.

– З корінням! – повторює натовп.

– Пропустіть до саней! – кричу я і знову штовхаю Голубовського. Люди розходяться, ми йдемо до саней, ось ми вже там. Валю Голубовського у сани, прив’язую мотузкою, яка там була.

– Завтра сюди прибудуть слідчі! Будь готовий розповісти все! – строго кажу і наганяю коня.

У самого аж спина охолола, наче хтось брилу льоду під кожух запхав. І серце гупає, в потилиці болить. Попустило тільки коли за Чернеччину виїхав. Коли чую, що Голубовський заплакав. Істерика в нього трапилася. Кричав, плакав і бився. Бо злякався, на межі справдешньої смерті побував. Я його розв’язав і не чіпав, бо сльози краще за все заспокоюють.

Від’їхали ми від села кілька верст, коли назустріч бачу ще сани й кілька вершників. Коли наблизилися, то з’ясувалося, що це урядник місцевий із трьома козаками. Поспішають кудись, мчать, як завжди то буває з поліцією нашою, запізно. Я трохи вбік узяв, щоб пропустити шановне панство, чекаю. Ага, от урядник зі стражем на санях і троє козаків верхи. Проїздять, роздивляється мене урядник, а потім здивувався дуже. Мабуть, помітив Голубовського, який далі плакав та тремтів. Вирячився на нас урядник, проїхав, коли як закричить: «Стій!». Я дивлюся, що ледь із саней не випав.

– Стій! – наче мені кричить. Стою, дивлюся. Он він біжить до мене і револьвер вихопив. – Куди його везеш? – питає і на Голубовського вказує.

– У справах везу, – відповідаю і дивлюся йому в очі.

– Що? – верещить він. – Мужик, ти як розмовляєш? – люблять нижні чини нашої поліції повчити мужиків, як треба розмовляти, та інших тонкощів.

– Як умію, так і розмовляю, – кажу йому. Цей дурень кулаком замахнувся, вдарити мене хотів. Я ухилився, він промазав, але ж бити збирався сильно, то на ногах не встояв і впав. Та так невдало, що якраз на сани. Як заверещить!

– Арештувати, обох арештувати! – але козаки верхи сидять, якось сумніваються.