Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Мене, ветерана охоронного відділення, ти арештовувати зібрався? – гніваюся я. – Та я тебе так арештую! – кричу. – Проти государя імператора піти зібрався!

Урядник перелякався, за розбитий ніс тримається, головою крутить.

– Ні! Ні! Я й не збирався вас! Ні! Мені Голубовського треба арештувати!

– Голубовського? – дивуюся я. – Для чого?

– Наказ пристава! Він підозрюється у вбивстві дитини!

– Я не вбивав! Не вбивав! – кричить прикажчик.

– Мовчати! – гримаю я на нього. – Забирайте, – витягую його з саней. Непомітно виймаю гаманець, бо ж усі гроші поліція при обшуку забере і нічого потім не доведеш.

Голубовського забирають і везуть до Ромен. Я їду слідом, щоб ще чогось не вигадав урядник. Але ні, відвозить до холодної. Голубовський розгублений і переляканий, усе обличчя у крові.

Не схожий він був на вбивцю, але треба було перевірити. Швидко знайшов будинок полковника Кармазіна біля вокзалу, поговорив із прислугою сусідських будинків. Вони підтвердили, що прикажчик справді приїхав увечері, а поїхав уранці. Сани залишив у сусідньому трактирі, де коня нагодували.

– Він до цукерні Егберта заходив, ніс звідти пакунок. І квіти, – розповіла одна з покоївок.

– Квіти? – здивувався я.

– Ага, він завжди коли приїздить, то купує квіти.

Я ще перевірив і з’ясував, що, окрім квітів і набору тістечок, Голубовський ще купив пляшку вина. Солодкого. Виглядало все це як підготовка до побачення. Якась жінка? З Ромен? Ось чому він мовчав. Бо це був би скандал, якби з’ясувалося, що якась жінка ходила до нього. Хоч і вихреста, але все одно жида, яких панство наше дуже не любило. Я ще пройшовся навколо будиночка, подивився, чи немає вовчих слідів. Не було, і це примушувало мене думати, що прикажчик таки не винний.

З тим я поїхав додому. Міг би й у Ромнах заночувати, але дуже вже хотів побачити Моніку. Коли приїхав, то дитина вже спала, заколисана Уляною Гаврилівною, але я ще поруч посидів, послухав тихеньке сопіння. Сон дитина мала добрий, то не турбувала мене до самого ранку. Спав я міцно, коли почув, що песики мої сполошилися. Чи знову гість якийсь? Я швиденько одягся і вийшов. На вулиці побачив свого знайомого Володимира Боротянського, місцевого землевласника, з яким я стикався, коли займався зухвалим пограбуванням поштового вагона бунтівниками. Відтоді пан Боротянський по святах надсилав мені різні приємні подарунки і дуже хвалив як хорошого сищика. Аж ось і сам завітав.

– Доброго дня, – привітався я.

– Доброго дня, Іване Карповичу. Не розбудив?

– Трохи є, але ж мені давно треба було прокидатися, щось розіспався я.

– Кажуть, що й з хати майже не виходите?

– Буває, що й не виходжу.

– Як донька?

– Все добре, дякую.

– Добре, що добре. А я до вас, Іване Карповичу, у справі, – каже Боротянський, трохи схвильований.

– Тоді ходімо до мого кабінету, – запросив я. У хаті попросив Уляну Гаврилівну поставити самовар та зробити її чудових млинців.

Ми з Боротянським зайшли до кабінету, де я запропонував гостю чарочку портвейну. Він з радістю випив і зітхнув, готуючись сказати.

– Іване Карповичу, вражений нашою минулою зустріччю і дуже вам вдячний за те, як ви все зробили, вирішив я звернутися до вас в одній делікатній справі, подробиці якої мусять залишилися між нами.

– Ще жодна людина не скаржилася, що я розкрив її таємниці.

– Я це знаю. Просто дуже вже делікатна справа.

– Я слухаю.

– Ви обхідника з залізниці, який біля Зеленого яру живе, знаєте?

– Це отой страшний: горбатий і з більмом на оці?

– Він! То знаєте?

– Бачив раз на ярмарку.

– І що про нього думаєте?

– Злий він, бо з усіма тоді лаявся, і боялися його люди.

– А сестру його бачили?

– Сестру? В нього сестра є?

– Є, з ним у хатинці при залізниці живе! І от якщо цей обхідник – справжній диявол, то сестра його – справжній янгол! Обличчя – як з картини, кучерики біляві, шкіра ніжна, фігура! Сама досконалість! – аж зітхає Володимир і слинку ковтає.

– Бачу, подобається вона вам? – питаю я, а гість ніяковіє.

– Ну, як сказати… – він розводить руками.

– Та вже кажіть як є.

– Закохався я! – махає він руками. Як у всіх панів, вони в нього коротенькі та доглянуті: долоньки невеличкі, біленькі, пальчики справні, наче сосиски німецькі. А мужицькі долоні великі, важкою роботою розбиті, зі шкірою грубою та порепаною, у яку земля в’їлася, пальцями покрученими.

– Так, що от тільки про неї і думаю! – продовжує Боротянський і зітхає. Дивуюся я, бо ж серйозна людина, справою займається, а оце наче гімназист якийсь про кохання-махання заговорив. Це у панів часто така дурня трапляється.