Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Так а що хоч казав?

– Що начебто траплялися йому випадки, коли маленькі діти ось так гинули.

– Без крові залишалися?

– Ну, щось таке. Я ж не запам’ятовував зовсім. Може, мені до Бахмача з’їздити?

– Ні, не треба. Краще до Ромен з’їздіть, провідайте Голубовського. Передайте, що я справою займаюся, не забув.

– Та ні, – крутить Черняк головою. – Оце як дізнаються, що я жида провідував. Знаєте ж, які в нас жидоненависники. Я он одного разу в академії пісню селянську заспівав; так одразу в мазепинці записали, ледь не в бунтівники. І замість міста якогось великого, куди я, як відмінник, мусив потрапити, запроторили ось сюди. У забите село, – зітхає лікар. – Та це за те, що мужицьку пісню співав, а як довідаються, що жида провідував, – зі світу зживуть. Та й у вас неприємності можуть бути, бо пан справник верещав, що покарає вас за те, що лізете куди не треба.

– Про невдоволення пана справника знаю, але я ж не червінець, щоб усім подобатися.

Ще побалакали ми трохи, і поїхав я до Зеленого яру, де була хата обхідника. Їхав навпростець, через болота. Літом там би і пішки не пройшов, а взимку по льоду їхалося легко, хоча кілька раз плутав, аж нарешті виїхав на вузеньку дорогу, по якій і поїхав. Вже далеко по обіді приїхав до хати обхідника і здивувався, якою жалюгідною вона була. Якась хатка на курячих лапах. І навколо неї не краще: паркан старенький та дірявий, похилився, наче верба над річкою, замість городу чагарники, колодязь без даху, того й гляди завалиться. Воно-то зима багато чого прикрити сніжком може, але тут така біда, що борони Боже. Сумно все це виглядало, дуже сумно. Я з саней зліз, припинати коней до воріт не став, бо ворота ледь стояли, ще заваляться. Прив’язав до берези поруч і зайшов у двір. Собаки тут не було, здається, як і іншої живності. Зовсім дивно. Дивився у запнуті вікна. Якби не димок із димаря, так і не сказав би, що живе тут хтось. Постукав у двері. Господарі не відчиняли. Довелося стукати довго, аж поки з халупки не почувся голос.

– Що треба? – за неприємним і дратливим голосом я одразу впізнав горбаня, якого бачив колись на ярмарку.

– Обхідник мені потрібен.

– Навіщо?

– Поговорити треба.

– Немає нам про що з тобою говорити!

– А я думаю, що є.

– Немає!

– Хочеш, щоб поліцію привів? – питаю голосно. Поліції мені казати немає чого, але ж тут думка проста. Живе людина на відлюдді, то, може, якісь темні справи і має. Чи ліс підпилює, чи з вагонів щось краде, може, дичину незаконно добуває. Щось таке. І спрацювало. Одразу обхідник двері відчинив. Господи, який же він страшний. З горбом отим своїм, носом довгим та більмастим оком. Хай Бог милує, потвора.

– Що тобі треба? – питає злісно, аж наче гавкає.

– До хати не запросиш?

– Не запрошу!

– Чому такий неввічливий?

– Тому! – дивиться зі злістю і не боїться мене зовсім, хоч і каліка.

– Диви який ти. Ну, нехай. Справа в мене до тебе.

– Немає у нас справ!

– Заробити хочеш?

– Ні!

– А в тюрму сісти?

– Ти мені не погрожуй! – аж рикає він.

– А ти на мене не кричи. Може, жінок на ярмарку ти і налякаєш, а мене – ні, – кажу йому і посміхаюся. Він бачить, що не боюся я його. – Що скажеш про ліс, який за залізницею?

– Навіщо тобі? – вже не рикає, зрозумів, що не залякає.

– Купити хочу.

– Дурний, чи що? Тут же болота скрізь. Всі трухляві тут дерева, а як палити ними почнеш, то смердять.

– Може, так кажеш, бо не хочеш без лісу залишитися, де дерева крадеш?

– Яке я можу дерево вкрасти? Коня в мене немає, а сам хіба потягну?

Ну, він-то хоч і скручений горбом, але міцний. Хоча дерево справді не потягне.

– А хтось уже цікавився лісом цим?

– Та приїздив пан один.

– Звідки?

– З Боротянки.

– І що?

– Подивився, плюнув та поїхав.

Я киваю головою.

– Той пан хитрий, міг плюнути, а сам уже хабарі носить, щоб йому ліс віддали.

– Дурний, хто цей ліс купить, бо ж болота тут.

– Ну, є болота, а є і пагорби.

– На пагорбах вирубали все, ще коли залізницю будували.

– Може, вже виросло?

– За сімнадцять років? – крутить горбань головою.

– Братику, – чую голос я приємний, і виглядає з хати дівчина.

– Вдома сиди! – рикає на неї горбань, вмить утративши спокій, і двері переді мною зачиняє. Але я чобіт поставив, то не зачинить. І дівчину я встиг побачити. І знаєте, дуже я здивувався, бо ж не дівчина, янголятко якесь. Тендітне, ніжне, зі шкірою прозорою, оченятами блакитними, кучериками білявими. Гарненьке, як із картинки. Тепер аж зрозумів я, чого Боротянського крутить і не відпускає.