Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Зайшов до кімнати, побачив там у ліжку старого чоловіка.

– Дядько пошкодив стегно, то не підводиться зараз, – пояснила жінка, допомогла старому всістися, підклала під спину подушку і вказала на мене.

– Це гість із Чернеччини, дядю.

– Доброго дня, – старий уважно роздивлявся мене. – Щось я вас не впізнаю.

– Я від пана Черняка, вашого наступника у лікарні.

– А, від Миколи. Слухаю вас, – старий добре розмовляв, і видно було, що при пам’яті.

– Чи можу я попросити залишити нас? – спитав я у жінки.

– Так, звісно, – всміхнулася вона, ще раз мене роздивилася і вийшла, зачинивши за собою двері.

– Григорію Богдановичу, я до вас в одній важливій справі, – одразу почав я. – У Чернеччині сталася біда. Загинула дитина, якось дуже дивно загинула.

– Випита кров та вовчі сліди? – закивав дід.

– Звідки ви знаєте? – здивувався я.

– Знаю. Візьміть, будь ласка, з шафи чорну шкіряну теку. На третій полиці. Дайте мені.

Я подав йому теку, він розкрив її, дістав якісь папери.

– Будь ласка, окуляри.

Дав йому й окуляри. Він надягнув їх і почав щось читати з листів.

– Ось, дивіться, це почалося ще в минулому столітті.

– Що почалося?

– Випадки загадкової загибелі дітей. Просто їх не фіксували. У більшості випадків батьки навіть не зверталися до лікарів. У селянських родинах багато дітей, то там звичні до їх смерті. Тим більше ще немовлятами.

– Всі загиблі були немовлятами?

– Так, віком до року.

– І куди дівалася їхня кров?

– Таке враження, що її висмоктували. У всіх два ледь помітні сліди на шиї.

– І хто це робив?

– Я не знаю. Але таких випадків було дуже багато. Траплялися вони приблизно раз на місяць.

– А чому цим не зайнялася поліція?

– А навіщо їй це? До того ж, гинули діти селян. Тим більше, що слідів насильницької смерті не було. Вовчі сліди, так на них просто уваги не звертали.

– Вовчі сліди?

– Так, вовчі сліди. Майже завжди поруч були вовчі сліди, які вели до хати і від хати.

– То нападав вовк?

– Якийсь дуже дивний вовк.

– Чим дивний?

– Тим, що він міг відчиняти двері, не просто відчиняти, а відсувати засуви, інколи навіть відмикати замки ключем.

– Таких вовків не буває!

– Я знаю, – киває старий. – Тим більше, що цей вовк проходив повз сараї, повні худоби, і ніколи не крав тіла малюка, просто випивав кров і зникав.

– І поліція нічого не робила?

– Нічого. Їй це не було потрібно. Я кілька разів звертався до урядника, потім до пристава в повіт, до поліцмейстера в губернію, писав навіть до столиці. Але всім було байдуже, всі вважали мене за божевільного. Але я не божевільний! Ось усі випадки загадкових дитячих смертей, які я зміг знайти! Біля сотні, здебільшого в селах Роменського та Сумського, менше Лохвицького, Гадяцького та Прилуцького повітів. І це тільки те, що я зміг знайти! Я думаю, що їх було більше!

– Може, це жиди робили? Кажуть, вони кров християнських немовлят використовують?

– Не знаю. Але жодних підтверджень причетності жидів у мене немає. До того ж, розповідають, що кров їм потрібна на єврейський Великдень, а тут же діти гинули щомісяця, без прив’язки до якихось дат. Ось, бачите, все в мене записано.

Я беру ті аркуші, читаю. Там вказано дату смерті, в якому селі стався нещасний випадок, прізвище батьків, хлопчик чи дівчинка загинули, вік. Страшний список. Продивляюся його.

– То це знову продовжується? – питає старий.

– Так. А звідки ви дізналися про всі ці випадки?

– Їздив по сільських лікарнях, опитував колег. Майже в кожного були на пам’яті такі випадки. Але ніхто не хотів здіймати галасу. Ну, вмирають і вмирають. Всім байдуже! Коли я говорив про серію вбивств, вовчі сліди, з мене сміялися. Казали, що як же так, Григорію Богдановичу, ви ж учений, а вірите у всякі забобони на кшталт вовкулаків! Але я їм нагадував, що справжній учений має розгадувати ось такі таємниці, дізнаватися, що ж відбувається насправді! А не байдуже спостерігати за тим, як гинуть люди! Маленькі діти! – старий лікар переходить на крик і хапається за серце. Ротом ловить повітря, наче риба на березі. Я швиденько кличу жіночку. Вона дає старому якісь пігулки, потім води, щоб запив.

– У Богдана Григоровича погане серце. Його не можна хвилювати, – каже вона.

– Перепрошую, що потурбував.

– Може, він піде? – жінка питає у старого. Той крутить головою.

– Нехай залишиться, – хрипить.

Я залишаюсь, чекаю, поки старому трохи полегшає.

– Як ви? – питаю в нього.

– Трохи краще. Що хотів Микола?