Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Справи служби? – ввічливо цікавлюся.

– Перманентне блядство, – каже вона, і я аж сіпаюся, бо не чекав такої грубої лайки від такої інтелігентної жінки.

– Це як? – про «блядство» я начуваний, але не знаю, що значить оте «перманентне».

– Мій чоловік не пропускав жодної спідниці, яка йому траплялася. Причому я б не сказала, що він був такий уже ненаситний у ліжку. Принаймні зі мною. Але у гречку стрибав, наче на службу ходив. Мені набридли постійні скандали, і я вигнала його. Тепер ми живемо окремо, він у Чернігові, а я тут. То можете не поспішати.

Вона всміхнулася, і я всміхнувся. Одним словом, вибрався з Бахмача лише наступного дня. І потім став вчащати частенько. Але то потім, а тоді приторохтів потягом до Ромен, пішов забирати сани, а там на мене вже чекали. Аж семеро поліцейських на чолі з самим паном справником. Поки вони бігли до мене, розставивши руки, наче баба за куркою, я б міг їх усіх перестріляти чи просто втекти. Але почекав, поки вони добігли.

– Ви заарештовані за конокрадство! – крикнув мені справник. – В’яжи його!

От уже здивував так здивував. Мене, за конокрадство? Та чи зовсім показилися?

– Пане справнику, ви тверезий чи не дуже? – питаю, а справник на мене як кинеться, наче собака на кота.

– Як розмовляєш, смерде! – і кулаком хотів в обличчя. Та я відхилився, справник кулаком по повітрю пройшовся, на ногах не встояв і гепнувся. Якісь у нас поліцейські слабкі на ноги. Але підступні.

– Напад на поліцейського чина! Взяти його! – верещить з льоду, плазує, ніяк підвестися не може. Ідуть до мене поліцейські. По обличчю видно, що лячно їм, але ж начальство вимагає. Міг би їх розкидати, наче курчат, але не став, бо то вже бунт і підсудна справа. Дав себе узяти, обшукати, наручники одягти. Тільки після цього підскочив до мене справник, бачу, що сміливий став, хочеться йому кулаки почесати.

– Пане справнику, воля-то, звісно, ваша, але бити б себе не рекомендував, бо пам’ять маю добру.

– Погрожуєш мені! – верещить він.

– Попереджаю.

– Та я тобі! – замахується він, але так неквапливо, що поліцейські встигають узяти начальство під білі руки і відвести подалі.

А мене ведуть до холодної. Кажуть, що звинувачений я крадіжці саней та коней прикажчика Голубовського, які належать полковнику Кармазіну.

– Прикажчик Голубовський сам мені ті сани дав! – дивуюся.

– Значить, він твій поплічник! Удвох під суд підете! – кричить справник.

Отак мене і запроторили до холодної, мабуть, з особливої поваги, кинули мене до окремої камери. Холодно у ній та сиро, і ані тобі матраца, ані ковдри. А воно ж зима. Добре хоч кожух при мені. Але потім приніс один стражник соломи тюк.

– Невже теплішої камери немає? – питаю я.

– Та є. Тільки наказали вас морозити.

– Хто?

– Та пан справник. Але він би сам не наважився, бо боязкий. Хтось йому велів, – шепоче мені стражник. Він же згодом мені і чаю приніс. Дивуюся я його доброті, бо ж ризикує людина супроти начальства йти.

– Володимир Боротянський наказали вам передати, що намагаються вас звідси витягти, щоб не хвилювалися ви, – каже він і тим пояснює свою старанність.

– Передайте йому, щоб він на хутір до мене з’їздив, попередив моїх, що ще кілька днів мене не буде, щоб не хвилювалися.

– Добре, передам. А ось вам іще ковдра. Тільки вдень ховайте її.

– Сховаю.

Охоронець пішов, я на соломі влаштувався і сів думати про справу діточок загиблих. Страшна річ, про них думаю, а сам за Моніку хвилююся. Тільки те й заспокоює, що собачки їх з Уляною Гаврилівною охороняють, які нікого не пропустять, хоч кількох вовків задеруть.

– Іване Карповичу! – несподівано чую я шепіт, хоча сам же в камері. З кутка шепіт. Підійшов, а там дірочка маленька продовбана, до сусідньої камери. – Іване Карповичу!

– Слухаю.

– Це я, Михайло Голубовський.

– А, Михайло! Я через ваші сани тут опинився.

– Я знаю. Але вони права не мали. Бо майном розпоряджаюся я, сам полковник за кордоном. На підставі чого вирішили, що ви вкрали?

– На підставі того, що не любить мене шановна поліція.

– Знайоме це мені. А що по справі, вдалося щось дізнатися?

– Вдалося і багато. Але щоб до кінця її довести, треба мені на волі бути, а не тут сидіти.

– На волю всім хочеться, – зітхає Голубовський. – Але ж ви вірите, що то не я вбивав?

– Не вірю, а знаю.

– Це добре. Бо ж мені довелося зізнатися.

– Що? – дивуюся я.

– Зізнатися, що це я дитину вбив.

– Навіщо? – я аж підхопився.

– Бо погрожували мене вбити. Є тут камера одна, де поліція допити провадить. Повели мене туди, на підлогу поклали, револьвер до потилиці приставили і кажуть, що або зізнаюсь я, або застрелять мене і напишуть, що при спробі втечі.