Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Та брехали вони, не насмілилися б!

– А що там їм насмілюватися? Я ж для них жид пархатий, кому я потрібен?

– Ви – хрещений, православна людина!

– Та яка там православна! Мене он і в священики не візьмуть, бо з жидів я. І для всіх жид є і буду жидом завжди, ніколи про це не забудуть!

– Але тепер до Сибіру підете.

– Не піду!

– Якщо на процес розраховуєте, на суд присяжних, то дарма. Присяжні слухати вас не схочуть і радше поліції повірять, аніж вам.

– Та які там присяжні!

– А що? – не розумію я.

– Іване Карповичу, хочете звідси вибратися?

– Як?

– Завтра вночі відчинять мені двері. Можу і за вас попросити. Втечемо разом.

– Куди?

– Нас сани чекатимуть. Довезуть до станції, там сядемо на нічний потяг і поїдемо на південь.

– Та спіймають нас!

– Не спіймають! У мене фальшиві документи будуть, і вам зробимо.

– І ото все життя ховатися? – дивуюся я, бо от що значить не відає людина, як у підпіллі важко жити.

– Ні! В Одесі сядемо на пароплав і поїдемо до Америки! А там вільна країна! Хоч для жидів, хоч для мужиків!

– Як таке може бути? – дивуюся.

– А так! Усі там рівні права мають. Хоч ти хто, але там кожен собі пан! Можна там жити і не боятися, що якась морда поліцейська буде тобі вказувати, що робити і як!

Аж замислився я, бо якось не думав, що є країни, відмінні від нашого Отєчєства. Чи не бреше жид? Хоча який йому сенс?

– Навіщо ви мені це розповідаєте? – питаю.

– Бо потрібен мені помічник надійний. У грошах я розбираюся і у справах ділових, а от у тому, як тікати і ховатися, нічого не розумію. Ходімо зі мною, бо ж вам тут жити не дадуть.

– Ні, не можу. Хутір у мене, дитина, Уляна Гаврилівна.

– Хутір той – не майно, а кайдани. Скиньте їх, бо у країні цій нічого немає вашого, а все належить владі та тим, хто при владі. Вони у будь-який момент можуть усе забрати! А доньку заберете потім!

– Ні. Не можу, я ж служива людина.

– І багато вислужили? Скільки ви за імперію крові власної пролили, а ось сидите у холодній разом зі мною, з жидом пархатим, вихрестом!

– Це помилка. Розберуться.

– Помилка думати так і не бачити очевидного. Але це ваша справа, – замовк Голубовський, мабуть, образився.

– Михайле! – шепочу йому.

– Що?

– У мене до вас прохання.

– Яке?

– Зачекайте, поки я вийду на волю, дайте мені один день, і я вас звільню. А як ні, тоді вже тікайте.

– Навіщо мені чекати?

– Бо дуже важлива справа. Якщо втечете ви, то почнеться тут бозна-що, вас шукатимуть, а про кривавого вбивцю забудуть. Діти будуть у небезпеці, то прошу вас – зачекайте!

– Кривавий убивця? Він що, справді є? – дивується Голубовський.

– Справді є. І такий він страшний, що ніхто навіть не уявляє.

Довго Голубовський думав, а потім пообіцяв, що зачекає. Випустили мене вже по обіді наступного дня. Вивели з холодної, у коридорі вже чекав мене справник, поліцейські та чоловік у партикулярному вбранні, з пенсне.

– Я адвокат Крушельников, з Харкова, – подав мені руку. Потиснув я її. – Вас зараз відпускають, бо полковник Кармазін надіслав телеграму, що дозволив вам користуватися саньми. Так було? – питає він. Дивлюся, як уважно справник на мене дивиться з невдоволеним обличчям, інші чини.

– Саме так, – киваю. Справник, наче щавлю з’їв, такий кислий на морду зробився.

– То затримувати вас більше не мають права, ви ні в чому не винні. Ходімо, Іване Карповичу, – бере він мене під руки і виводить з поліцейського відділку. – Вам привіт від Павла Івановича Харитоненка, – шепоче мені на вухо.

– Низький уклін йому. Вибачте, що потурбував.

– Тримайтеся подалі від поліції. Вони на вас злі, тільки й шукатимуть нагоди, щоб знову до холодної кинути.

– Триматимуся, – обіцяю.

Ми вже на вулицю вийшли, дихнув я свіжим повітрям, яке здалося мені аж солодким.

– Іване Карповичу! – чую голос знайомий і бачу графа Маєвського. Який на моїх санях, із Чалим запряженим. Як це йому Уляна Гаврилівна дозволила коня взяти?

– Іване Карповичу, біда! – кричить граф. І тут тільки я помітив, що обличчя в нього бліде і з синцем великим.

– Що таке? – побіг я до нього.

– Напали на нас! Сьогодні вночі! – каже мені граф, а очі в нього перелякані й сам аж тремтить.

– Моніка! Де Моніка? – аж кричу я.

– Не хвилюйтеся, мала з Уляною Гаврилівною тут, у місті. Пан Хомутинський їх радо прийняв. Але вдома таке сталося! Страшне!

Заскочив я в сани й погнав, навіть адвокатові не подякував. На хутір стрілою полетів. Дорогою граф мені розповів, що вчора увечері приїхав він до мене, щоб розпитати про мою нову справу, бо чув, як я врятував жида-прикажчика від народного гніву, а потім кудись зник.