Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Ноги ховайте, вони перші мерзнуть, – наказав Маєвському.

Граф спочатку лякався, що замерзнемо ми.

– Пробиватися до села треба!

– Графе, тут до найближчого села десять верст. Навколо самі болота й ліси. Нікуди не проб’ємося, бо он же не видно нічого. І Чалий заморився. Нехай відпочине.

Чалий хрумав ячмінь, який я з дому взяв, і крутив мордою. Йому теж нікуди іти не хотілося.

– Замерзнемо ми, Іване Карповичу, замерзнемо! Я читав про таке! – все одно хвилювався граф.

– Ні, графе, не замерзнемо. Бо ж мороз невеличкий, ми тут у затишку, з Чалим під боком. То не хвилюйтеся. Тільки з-під кожуха не вилазьте, щоб не застудитися.

Граф заспокоївся і швиденько заснув, а я думав про те, що слід утратив. Прикриє його снігом, і де шукати чудовисько? А шукати треба, бо не заспокоїться воно. Якщо вже пішло на таке: не побоялося до мене на хутір прийти, хоч усім відомо і про собак, і про рушниці мої. А може, звідкись знав звір, що немає мене вдома? Що прихопила мене поліція? Тільки звідки? І як звір таке міг знати?

– Графе, графе, – розбудив я Маєвського.

– Що? – спросоння він підхопився, вдарився головою об сани, ледь усю нашу халабуду не розвалив.

– Та спокійно! Сидіть!

– Що сталося?

– Спитати вас хотів. У місті ж про мій арешт знали?

– Звісно, знали. Я тільки не чув, бо зі свого маєтку до вас одразу поїхав, а в місті знали.

– Може, тому й прийшло чудовисько на хутір до мене? Думали, що там тільки собачки та Уляна Гаврилівна? А там ви.

– Може, і так, – погоджується граф і тре голову.

– А де ви ото синець заробили?

– Та ж прикладом рушниці мене вдарило.

– Хай Бог милує, графе, як це рушницю тримати треба, щоб приклад не в плече, а під око вдарив? – дивуюся я.

– Ну, хвилювався я, – ніяковіє граф, але ненадовго. – Я б подивився, що б ви робили, якби те чудовисько побачили!

– Ну, добре. А пам’ятаєте, графе, розповідали ви якусь історію про Шерлока Гольмца та величезну собаку?

– Звісно, пам’ятаю! Це собака Баскервілів. Страшенний пес, якого ще фосфором мазали, щоб він у темряві світився і лякав, кого треба.

– Може, і тут таке?

– Ні, – крутить головою граф. – Тут вовкулака.

– Та їх же наче немає? – сумніваюся я.

– А хто тоді? Ви сліди бачили? Це ж ведмідь якийсь, а не вовк!

– У ведмедів сліди інші.

– Я про розміри. Тільки не ведмідь, бо з землі на дах застрибнув! Вовкулака це, Іване Карповичу. Тільки от дивно: всюди пишуть, що вовкулаки живуть людьми, а на вовків перетворюються у повний місяць. Тут же ще тиждень до нього. Якось неправильно.

Ще трохи поговорили ми і заснули. Вранці ледь розчистилися від снігу, якого нанесло багатенько. Слідів, як я і чекав, не було, то довелося повертатися. До Ромен поїхав, бо хотів Моніку побачити. З малою все було добре, дуже мені зраділа. Уляна Гаврилівна почала розповідати, яких страхів натерпілася в ніч, коли чудовисько приходило.

– Я чому графу і запропонувала залишитися, бо ж Чалий у стійлі бився і собаки все гиркали, тільки перелякано якось, – каже Уляна Гаврилівна.

– І як думаєте, що то було? – питаю в неї, бо вона хоч і неписьменна, але жінка розумна, багато чого чула та бачила.

– Вовкулак це був, Іване Карповичу. Вовкулак, – каже Уляна Гаврилівна і хреститься.

– Та невже вони існують?

– Існують! Господарка моя німецька, пані Гретхен, розповідала, що сама бачила. Була вона жінка спокійна та розумна, дарма б язиком не плескала. До того ж, у неї і старовинна книга про це була. Картинки там страшні.

– І що на картинках?

– Як вовкулаки з дитинчат кров п’ють.

– Навіщо?

– Бо без тої крові загинуть вони. Так же вони можуть жити вічно, поки не вб’ють їх срібними кулями, але мусять кожен повний місяць кров дитячу пити.

– Кожен повний місяць? – замислився я. – Графе, а ото б подивитися, коли по днях повний місяць був. Можна таке?

– Звісно, можна! Треба тільки в бібліотеці місячний календар знайти.

– А ось вам список, порівняйте, чи на повний місяць ці дати були, чи ні, – віддав йому записи старого лікаря.

– А що це, Іване Карповичу?

– Потім скажу.

Граф поїхав до бібліотеки, а я по лікарях роменських. Питав, чи не чули про поранення свіжі. Лікарі нічого не чули, а я ж усіх обійшов.

– Іване Карповичу, а ви ще у залізничній лікарні поспитайте, бо в них свої лікарі, – підказали мені.

Побіг я на станцію, там лікаря не було, поїхав він до Києва.

– Фельдшер є, але він відпочиває, бо нещодавно приїхав, – доповіли мені за гривеник.