Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Вибачте, – я вийшов з-за хати і побачив їхні рухи. Досвідчені хлопці, одразу схопилися за револьвери, що були в них під піджаками. А тут я, одягнений як селянин, та ще і щосили накульгував. Це навмисно, бо з досвіду знав, що від кульгавих значно менше чекають небезпеки. – А ви не знаєте, котра година?

Один із них щось відповів, здається, німецькою. От німецька – її легко пізнати, бо говорять нею, наче гавкають. Головою кручу, мовляв, не зрозумів, і наближаюся. Дуже сподівався, що стріляти вони злякаються, щоб шуму не наробити.

– Котра? – я зробив вигляд, що прислухався. І ще підійшов. – Просто треба знати, котра година, щоб на базар устигнути! – я говорив гучно, з жестикуляцією сільського дурника. І ногу тягнув, наче справжній каліка. Німці щось іще відповіли, вже не трималися за револьвери, бо не бачили в мені небезпеки. Дарма. Бо ось один упав, отримавши в щелепу. Другий знову схопився за зброю, та замало схопитися, треба ще вихопити. А цього я зробити не дав. І ось він теж лежав. Я озирнувся. Нікого навколо не було. Забрав зброю, затягнув гостей у підвал. Потім подивився на Жоржа. Дві дірки в голові, ці хлопці діяли надійно.

Я зв’язав їх. Посадив, полив водичкою, щоб отямилися. Гості перелякано подивилися на мене. Я їм показав фотографію Ганнусі. Жестами пояснив, що вони мусять повернути її. Інакше один із них загине. А другому я відрізав вказівний палець на правій руці. Щоб незручно йому було більше стріляти і щоб довести серйозність намірів.

– Не буде дівки, здам ось цього до поліції! Поліції! Зрозумів? Або вона сюди, або цього в поліцію. – Рану перемотав, щоб кров’ю не зійшов, перевдягнув у чорний костюм і відвіз до австрійського кордону. На календарі показав, що в нього є три дні.

Дівчину привезли за два. Той самий чоловік. Сам. Вирішили більше не гратися і не ризикувати. Молодці, бо я готовий був і до загону гостей. Але мир так мир. Отримав він товариша, а я забрав Ганнусю, одягнену в темний плащ із великим капюшоном. Ми поїхали до Дубна, там сіли в потяг. Утрьох, я, Ганнуся і песик у клітці, бо ж не кидати ж його було у Кременці. Був він тваринкою розпещеною, міг не вижити. То і їхали. Я песика ліверною ковбасою годував, а Ганнуся увесь час мовчала і ховала обличчя в капюшоні. Я її розумів, бо таке дівчина пережила.

– Куди ви мене везете? – нарешті спитала.

– До твого батька.

– До батька? – чомусь вона здивувалася, мабуть, не чекала, що зміг би її батько, простий робітник, їй допомогти.

– Так, до батька. Лише через його наполегливість я знайшов тебе, Ганнусю.

– Ганнуся? – вона чомусь заплакала. Мабуть, у борделі її звали інакше, і вона вже почала забувати своє ім’я.

– Не плач, усе тепер буде добре, – кажу їй. Але вона все одно плаче і ховає обличчя в капюшоні. Дивлюся на неї, й дуже мені приємно, що повертаю я доньку батькові. Коли з’явилася в мене Моніка, почав я розуміти значно більше. І так розумію, що ото Господь мені доньку дарував, а я за це віддячив, урятувавши доньку для іншого. Також люблячого батька.

– Хто ви? – спитала Ганнуся за деякий час.

– Твій батько найняв мене.

– Він такий багатий?

– Він робітник на залізничних майстернях, ти ж знаєш. То віддав мені всі гроші, які в нього були. А ти розумієш німецьку?

– Вже розумію, я ж жила у Відні.

– Той чоловік, який привіз тебе, щось говорив про мене?

– Він говорив із власником борделю. Вони боялися, що той хлопець, який був у вас у полоні, почне говорити і приведе вас чи поліцію до них. То вирішили таки віддати мене, хоча ніколи так не робили.

– Чому ти ховаєш обличчя?

Вона знову заплакала. Я не перепитував, бо ж розумів, як дівчині важко. У Києві ми пересіли на потяг до Ромен, а звідти вже поїхали на хутір. Песик поводився тихо, майже не гавкав у своєму ящичку, а коли брав я його на руки, то намагався лизнути в обличчя. Мабуть, покійний господар це йому дозволяв, а мені ото неприємно було з собакою лизькатися, то з ящика і не діставав. Ганнуся вже майже не плакала, але обличчя ховала й далі. Коли приїхали на хутір, то зустріла нас Уляна Гаврилівна.

– А де Моніка? – спитав я, бо вже страшенно скучив за донькою.

– Поїла та спить.

– А де Василь Степанович?

– Теж відпочиває. Золоті руки у людини. Все нам зробив і в хаті, й на подвір’ї! – Уляна Гаврилівна почала розповідати, що наш гість зробив і полагодив, але я її зупинив.

– Потім, Уляно Гаврилівно, потім, – пішов на сінник, побачив там Василя Степановича, що спав із напруженим обличчям, стогнав і скреготів зубами. Мабуть, досі хвилювався за доньку.