Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Ні! Ні! Не вбивайте! – гарячково зашепотів він.

– У мене немає виходу.

– Навіщо вона вам? Ви її коханець?

– Ні. Але вона потрібна мені. І ти її повернеш.

– Це неможливо!

– Тоді помреш.

– Я не можу, я просто не можу повернути її!

– А я вірю у твої здібності. Не примушуй мене розчаровуватися, – б’ю його ще раз. Не дуже-то переймаюся його обличчям, бо занадто поганими речами він займався.

Поки Жорж борсається на підлозі, ходжу по хаті. Ага, онде ледь чутно гавкіт. Відчиняю ляду і бачу широкі сходи в підземелля. У Кременці багато таких, ними активно користуються контрабандисти. Подейкують, що є підземний шлях до Австрії, але це брехня, бо інакше б возили тільки ним і вже б завалили всю імперію контрабандою.

Песик гавкає на мене. Він сидить у дерев’яному ящику, з ручкою, щоб зручно було переносити. Диви, я і не бачив таких. Повертаюся до Жоржа.

– Ти привозив дівчат сюди?

– Так, – киває він і перелякано дивиться на мене.

– І вони не розуміли, що це не Варшава?

– Я казав, що робота буде у маєтках навколо Варшави.

– І що відбувалося далі?

– Ми привозили їх вночі, заводили до будинку, поїли чаєм зі снодійним.

– Для чого?

– Так їх зручніше перевозити. Ми вантажили їх сонними на вози, по десятку, а то й дюжинами, якщо худенькі. Так везли до кордону. Там були свої люди і серед наших прикордонників, і серед австріяків. То пропускали.

– А що за фокус із листами, які писали дівчата?

– Звідки ви знаєте? – дивується він.

– Знаю. То що за листи?

– Це щоб вони заспокоїлися. Їх легко було обдурити. Вони писали листи, я збирав, казав, що віднесу до пошти, а насправді палив.

Я киваю. Мабуть, палив не дуже уважно, бо один якось випав, хтось його підібрав і згодом відправив за адресою. Ось так у цій історії і виплив Кременець.

– Навіщо вона вам? Я можу дати вам дівчину кращу за цю! Гарнішу, вмілішу! Вона зробить вас щасливим! І я заплачу, тільки не вбивайте! – шепоче переляканий Жорж.

– Ні, мені потрібна вона.

– Дівчат не повертають! Розумієте? Якщо повернути хоч одну, то вона зможе розповісти про всю схему! Вона занадто багато бачила!

– Мене це не хвилює. Мені потрібна вона. І ти її повернеш, – я б’ю його втретє. Іду до сходів у підвал і забираю песика в ящику.

– Ні! Ні! Облиште його! Не чіпайте! – кричить Жорж.

– Я поверну його тобі, коли ти повернеш мені цю дівчину. Умови прості. У тебе є тиждень. А якщо ні, то отримаєш цього гавкала зі скрученою головою. Обіцяю.

– Ні! Ні!

– Тобі вирішувати, як вчинити.

І я пішов із песиком. Той Жорж дуже плакав, а потім благав добре годувати собачку і не кричати на неї.

– Фібі такий нервовий, він не зносить крику!

Ще на вокзалі в Києві я помітив, який дорогий йому песик. Тому і вирішив скористатися цим. У кожної людини є слабке місце, за яке її можна взяти. Ось у Жоржа це був його песик.

Собаку я сховав у підвалі будинку, де знімав кімнату. Без сонячного світла, але на м’ясі, цей Фібі мусив витримати тиждень. Сам же я уважно слідкував за Жоржем. Вже зранку він побіг на телеграф і дав телеграму. По обіді отримав телеграму у відповідь і майже одразу дав іншу. За невеличку платню я дізнався про текст. Начебто нічого підозрілого. Жорж просив терміново повернути виріб номер двадцять шість з передостанньої партії товару. Йому відповідали, що це неможливо. Він наполягав, мовляв, інакше експорт буде припинено і можуть виникнути неприємності у користувачів. У Відні, а телеграми спрямовувалися саме туди, відповіли, що подумають. Наступного дня пообіцяли, що питання буде вирішене, і швидко.

Я чекав, що дівчину ось-ось привезуть. Зробив собі зручне місце на дереві біля схилу замкового пагорба. Звідти було дуже добре видно будинок, у якому жив Жорж. Чоловік помітно нервував, частенько виходив у двір, мабуть, чекав на гостей.

Ті прибули аж на п’ятий день. Двоє чоловіків у строгих чорних костюмах з акуратними валізками. Я помітив їх, коли вони ще йшли дорогою до будинку Жоржа. Ось зайшли у двір. Жорж вибіг назустріч, він був помітно знервований. Чоловіки запропонували зайти в хату. Жорж щось у них питав, але вони не відповідали, а почали заштовхувати його до хати. Жорж спробував закричати, але отримав у живіт, і його майже занесли всередину. Зачинили двері.

Я поліз униз. Швиденько, ось уже біг по дорозі, перестрибнув паркан, зайшов до будинку з саду. Коли почув щось схоже на віддалені постріли. Далі тиша. У хаті стріляли! І я знав, хто це зробив! Я сидів при стіні й слухав. Кілька хвилин тиші. Ось відчинилися двері. З хати вийшли ті самі чоловіки, але вже у білих костюмах. Встигли перевдягнутися, пішли до хвіртки.