Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Невже небезпечна така?

– Дуже небезпечна. Бо ж гроші – вони як оця новомодна електрика. Якщо полізти голими руками, то вдарити може. На смерть ударити.

– І що, були приклади? – цікавлюся.

– Були. Приходив уже до нас один чоловік. Інженер з Курська. В нього сестра зникла. За об’явою поїхала на роботу до Києва, і більше жодної звістки. Брат присягнувся знайти. І шукав. Казав, що майже вийшов на слід, а потім знайшли його в Дніпрі. Голого і з горлянкою перерізаною. Від вуха до вуха.

– Може, випадково з якимись вбивцями зіштовхнувся?

– Може, і випадково. Та тільки дуже вже тут великі гроші крутяться. А я вам так скажу, Іване Карповичу, що чим більші гроші, тим життя людське дешевше. Ви знаєте, що я вас поважаю, тому оце й кажу, що не треба під сокиру шию підставляти.

– Дякую, пані Розо, переконали ви мене.

Вийшов від неї, перевірив револьвер у кишені і чи не слідкує за мною хто. Нікого не було. Тільки от двічі до мене підлітки підходили.

– Іване Карповичу, дайте автографа! Іване Карповичу, ми про вас читаємо!

Зранку як газети подивився, то зрадів, бо все як треба журналіст написав. Ще й додав щось там про «мисливський блиск очей у передчутті вірної здобичі, якій не врятуватися від розшукового хисту головного сищика Всія Русі!». Газетку взяв, покажу графові, як треба писати.

Поснідати пішов до тієї самої кав’ярні, де з журналістом спілкувався і яку він у статті своїй чомусь згадав аж двічі. Може, тому, що рахунок нам так і не принесли. Тільки я увійшов, а мене вже власник зустрічає, за найліпший столик запрошує.

– Спеціально для вас тримаємо! Велика честь мати в гостях найкращого сищика імперії! – каже мені, а я бачу, що нічого не тримав, зараз он столик тільки винесли і скатертиною накривають. – Все замовлення за рахунок закладу, Іване Карповичу!

Є за що їм бути вдячним, бо он учора тут порожньо було, а сьогодні жодного вільного столика немає. Повно публіки, і всі на мене дивляться, за автографами підходять. Я поїв не поспішаючи, чаю випив, подякував і пішов до дверей. Власник кав’ярні мені конвертик у кишеню засунув і запрошував ще приходити увечері.

Диви, думаю, непогана річ ця слава. Годують задарма ще й гроші дають! Це вам не за плугом ходити чи сіно косити! Іду, дивуюся, а сам не розслабляюся. Он побачив одного типа. Наче просто прогулюється, але я вже двічі повернув, а він за мною. Начебто звичайний босяк, але йде, не відстає, хоч я його заплутати спробував. Ну, добре, подивимося, що і для чого. Повернув я у двір один, сховався за кущами. Онде заглядає у двір босяк, шукає мене поглядом. Я виходжу, наче матню застьобую. Він назустріч мені йде. Бачу, що двір оглядає. Так завжди роблять, коли щось вчинити збираються. Пустий двір, зручний. Наближається він, і помічаю рух його правої руки. Невже револьвер дістане і стрілятиме?

Чекати не став, а кинув йому в очі жменю піску, якого в кущах набрав. Він за обличчя схопився, а я йому ногою по коліну збоку. Закричав він і впав. Я йому револьвер до потилиці приставив.

– Лежи тихо, – кажу. Що значить досвідчена людина, одразу послухався і лежав, чисто тобі п’яний під парканом. Обшукав я його. В гаманці сто рублів у нього було одною купюрою і моя фотографія. З журналу. А на поясі ніж висів. Гостренький такий. Увігнати такий по рукоять, і все, був Іван Карпович, та увесь вийшов. Аж запаморочилося мені, бо зрозумів, як ризикував. Я ж не чекав такого, думав, просто слідкує босяк, а він мене вбити хотів! А якби не ніж, а револьвер, міг би й застрелити, поки ото я з пісочком у руці стояв. Невже старію, що не передбачив такого? А ще мішок навіщось у кишені складений.

– Хто тебе послав? – питаю.

– Білявий один, – хрипить босяк.

– Що за білявий?

– Не знаю. Вперше побачив його сьогодні. Дав одразу сто рублів і пообіцяв ще стільки ж.

– Вбити мусив? – питаю.

– Вбити.

– А мішок для чого?

Мовчить босяк, тільки дихає важко.

– Тобі праве вухо відрізати чи ліве? – питаю його, у лівій руці ніж його вже тримаю, торкаюся лезом до голови. Аж затремтів босяк. Розуміє, що не жартую я.

– Голову мусив відтяти.

– Голову? – дивуюся я.

– Голову, – хрипить він.

– І далі що?

– Сховати її, щоб не знайшли.

– А гроші де отримувати?

– Завтра. На Подолі, біля Дніпра.

– І ти повірив, що заплатять іще сотню?

– А як не заплатять, я того білявого знайшов би. Він же місцевий, з розмови чути. Від мене б не сховався.

– І то так, – погоджуюсь я, бо бачу, що босяк цей – серйозний злодій, не жартуватиме. – Ну, і що мені з тобою тепер робити?