Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Тю, Іване Карповичу, так у них же поліція на утриманні, щоб сенсацію якусь не пропустити! Свої люди там, ото й розповіли про ваш приїзд! Будуть тепер газетярі рознюхувати, що й до чого.

– Жах який! У нас хоч у конторі такого немає?

– Ні, охранка по-старому працює, таємно, без газет.

– Ну, хоч це добре.

Попив я чаю і поїхав у те поштове відділення, куди Ганнуся лист надсилала. У відділенні сиділо троє співробітників, я вибрав того, що старший за віком. Тільки питати почав, коли підскочив до мене хлопець років двадцяти, під руку взяв і висловив бажання відповісти на всі мої запитання. Навіть грошей не треба було йому пропонувати, через що я аж трохи здивувався.

– Слухайте, – кажу. – Тут до вас один пан ходив, який асигнацію рубльову з певним номером мав і листи отримував. Було таке?

– Було! – киває хлопець. – Я його добре запам’ятав! Видно, що при грошах, завжди вбраний як на весілля, з борідкою такою акуратною!

Хлопець чомусь захопився розповіддю, аж очі в нього заблищали.

– Багато листів йому приходило?

– Багато. Кілька десятків щодня. І всі від дівчат. Я по зворотних адресах бачив. Тільки дівчата і все. А чого ви цікавитесь? Він щось протизаконне вчинив? Так? – заглядає мені в очі.

– А чого ви думаєте, що протизаконне? – і я йому в очі заглядаю, може, щось він знає.

– Та якось дивно, що ото стільки листів і тільки від дівчат. Він шлюбний аферист був?

– Не знаю про таке. А він приходив чи приїздив?

– Приходив. Завжди тільки приходив. Але насправді приїздив! – шепоче поштар і оглядається, наче на государя лається.

– Це ще як?

– На машині чи на екіпажі! Просто залишав їх за рогом.

– Звідки знаєш? – дивуюся я.

– Бо якось дощ був. З годину лило, а потім припинилося, і тут той чоловік зайшов. Сухісінький!

– Може, він десь тут поруч живе?

– Тоді б я його бачив. Я тут уже другий рік працюю, місцевих знаю!

– Може, в нього парасолька велика, ось і сухий був?

– А черевики чому не забрьохані, чистенькі? Іване Карповичу, кажу вам, що приїздив він на чомусь, просто не світився! – шепоче хлопець, а я аж підстрибую. Вирячився на нього.

– Який такий Іван Карпович? – питаю вкрай здивований.

– Та я ж вас упізнав! Ось же ваш портрет! – хлопець дістає з-під прилавка журнал той, на якому я вчора в поліційному відділку розписувався. – Я всі пригоди ваші читаю! Я ваш палкий прихильник! Для мене велика честь оце розмовляти з вами. Ви такий молодець, Іване Карповичу! У всіх тих пригодах!

– Що? Всіх? Їх що, декілька було?

– Вже чотири! І чекаю на наступні! То було раз на квартал друкувалися, а тепер редакція обіцяє щомісяця історію давати! То що ви розслідуєте зараз, Іване Карповичу? – питає він і знову оглядається, змовник задрипаний.

– Чотири, чотири історії? – все ніяк не можу оговтатися. – Як чотири?

– Перша була про поляків. «Як Іван Карпович клятих ляхів спіймав», потім «Нахабне пограбування потяга», далі «Таємниця Тунгуського метеорита» і нарешті про викрадення «Зірки Сходу» та викриття фальшивого Шерлока Гольмца. Чотири! Я всі прочитав! До одної! І не тільки я читаю, а дуже багато інших. «На суходолі та на морі» знаєте, як наклад підняли через вас! Раніше в нас у відділенні троє людей передплачувало журнал, а зараз уже півсотні, і з кожним числом кількість зростає! Люди зранку в чергу стають, чекають, коли привезуть журнал. Так же цікаво читати! – аж слиною пирскає поштар. Страшне як захоплений, а я злий. Дуже злий. Бо як міг граф ось так учинити? На що він розраховував?

– А можна про пограбування потяга подивитися журнал? – питаю.

– Так, звісно, в мене вся колекція! – він дістає всі чотири журнали. Я читаю про потяг. А там сама брехня. Ну звісно ж, бо окрім Боротянського, мене та тієї жінки ніхто не міг знати, що там насправді відбулося. Навигадував Маєвський бозна-чого. Дурниця на дурниці!

– А ще в того чоловіка собака є, – шепоче поштар.

– Собака? – дивуюся я.

– Собака!

– Звідки знаєш?

– Бо бачив на піджаку шматки шерсті. Завжди були. Рудуваті такі. Такса, чи що.

– І як ти їх помітив?

– Та я ж детективами захоплююся! Раніше про Ната Пінкертона читав і про Шерлока Гольмца, але зараз вони не модні, зараз ви зірка, Іване Карповичу! Наша, російська зірка, яка всіх тих англійців з американцями заломить, бо Росія-матінка, вона така! – шепоче мені й аж головою трясе. Потім журнали підсовує. – Дайте автограф, будь ласка.

– А Путілін чим вам не до вподоби? – питаю.

– Тю, та що там у нього за справи? То босяк гаманець украде, то візник когось зарубає. Щоб про таке знати, достатньо газети читати. А у вас що не історія, то сюжет! А штиль який елегантний! Будь ласка, підпишіть!